Глава 4

ВЛАДА

Зачинивши та замкнувши ворота, з шаленим стукотом серця йду до будівлі садка. Сташевський уже пішов, а нервова напруга меншою не стала. Сподіваюся, сьогодні ми бачилися вперше і востаннє за ці роки. Щось не маю більше бажання перетинатися з цим чоловіком. Він моє минуле і якого вороття вже немає.

Я вже три роки як повернулася з-за кордону і досі все чудово було, доки його не було. Тож треба було, щоб Гліба сьогодні чорти принесли. От сидів собі десь у своєму офісі і продовжував би сидіти, то ні — тягається містом. Дивно, що один та ще й навіть, що без охорони.

Видихнувши, покидаю свої думки та, йдучи, шукаю поглядом сина поміж дітей і, помітивши його, кличу.

— Святику!

Малий стоїть біля гойдалки й одразу повертається до мене.

— Мамочко!

Серце боляче стискається. Я швидко підходжу до нього і беру за руку, зірвано прошу.

— Ходімо зі мною.

Син слухняно киває. Ми мовчки заходимо всередину садка. Проходимо коридором, піднімаємося сходами і нарешті опиняємося у моєму кабінеті. Зачиняю двері і, намагаючись не нервувати, спокійно підходжу до дивана. Просідаю поруч з сином і одразу тягну малого до себе. Обіймаю надто міцно і знову зі сльозами на очах дякую Богу за те, що не трапилося біди.

Святик пильно дивиться на мене з хвилину, а тоді, кліпнувши, питає.

— Мам, що з тобою?

Я притискаю його до грудей. І очі починають пекти ще більше. Сльози котяться самі, не можу їх стримати. Лише придушую у собі відчайдушне ридання. Тулюся до сина, наче він моя єдина опора та підтримка, хоча по суті так і є. Він моє все, а ще бабуся Рита. Вони обоє мої рідні душі у цьому світі, бо батька в мене ніколи не було і у мами своє життя.

— Мамочко… — шепоче розгублено син. Його маленькі долоньки торкаються моїх рук. В голосі дитини хвилювання, а в маленьких очах гуляє паніка.

— Все добре, — заплющую очі та заспокоюю його.

— Тоді чому ти плачеш? — напружено допитується він. — Може через те, що я вибіг на дорогу?!

Лише згідно киваю, витираючи сльози і намагаюся дати їм раду.

— Не плач, мамочко, — тихо просить він. — Дядько ж загальмував. І вже я поруч з тобою. Все ж добре.

Губи починають тремтіти сильніше і свіжі сльози котяться з очей.

— Я знаю, сонечко… Але навіщо ти пішов на дорогу? Я ж постійно тебе прошу не робити цього...

Син винувато опускає очі і, притулившись до мене, знітившись кидає.

— Пробач, матусю. Я більше ніколи не піду на дорогу без твого дозволу. — Він раптом так міцно обіймає мене, що я зажмурюю очі і знову намагаюся не плакати.

Міцніше пригортаю його. Він же іще дитина і, звісно, він не хотів, щоб так трапилося. Мій маленький хлопчик. Він моя радість, моя опора, моя гордість. Проганяю моторошні видіння і цілую малого у скроню.

— Мамочко… — раптом кличе мене Святослав.

— Що?

Він піднімає голову і серйозно дивиться мені в очі.

— Не плач, будь ласочка, я справді більше ніколи не буду тікати.

Серце боляче стискається, і я знову цілую його у волосся.

— Обіцяєш? — зірвано перепитую.

— Обіцяю. Я не хочу, аби ти боялася за мене та плакала.

Посміхаюся крізь сльози, а всередині все одно страшно. Тулю знову його до себе і тихо радію, що сьогодні доля таки не забрала у мене найдорожче. Але паніка одразу огортає неприємним холодом, бо доля не тільки помилувала мене сьогодні, а ще й покарала, бо привела сюди людину, яку я найбільше боялася зустріти.

Трохи заспокоївшись, відпускаю сина та йду збирати персонал на п’ятихвилинку, я не можу залишити без уваги те, що трапилося. Я і персонал в тому числі, тобто ми всі разом повинні дбати про безпеку дітей. Бо схоже те, що трапилося, бачила лише я через вікно та прибиральниця, Людмила Прокопівна. А от няні та вихователі навіть значення цьому не надали. Тому це питання не тільки слід підняти та проговорити, його ще й потрібно моніторити. Тож охорона садка віднині матиме додаткові завдання.