Глава 3

ВЛАДА

Серце б’ється так сильно, що мені здається, його чує не лише Гліб, а й увесь персонал садка. Повітря раптом стає важким. Долоні холонуть, а всередині наростає паніка.

Сташевський не повинен дізнатися правду. Ніколи. Я повільно вдихаю, змушуючи себе дивитися йому просто в очі та вдавати незворушність.

— Ні, це не мій син, Глібе.

Сташевський завмирає. Його погляд стає ще уважнішим. Наче він намагається розгледіти, кажу я правду чи обманюю.

— Не твій? — перепитує тихо.

— Ні. Це вихованець садка, — запевняю переконливо, намагаючись поводитися спокійно.

Між нами зависає напружена тиша. Гліб примружується та дивиться на мене з недовірою.

— Якщо це так, тоді чому він назвав тебе матір’ю?

Я нервово ковтаю. От халепа… У голові порожньо. Жодної нормальної відповіді. Але починаю говорити, аби не тягнути паузи.

— Діти дивні, Глібе, — видихаю та одразу продовжую, сплітаючи байки на ходу. — Вони часто вигадують різне. Інколи кличуть вихователів мамами, бабусями. Прив’язуються. Це нормально, адже діти проводять левову частку часу з нами.

Брехня дається важко. Мені аж фізично боляче говорити це. Але інакше не можна. Зрештою це навіть виглядає правдоподібно.

— Серйозно? — примружується з недовірою він.

— Звісно, — відмахуюся без докорів сумління.

— Тобто, ти хочеш сказати, що цей малий просто вирішив, що ти його мама? — тепер з неприхованою недовірою перепитує мій колишній.

— Буває й так, Глібе. Мене не тільки цей малий називає мамою, а ще двоє, — навіть не моргаючи видаю брехню за правду.

Сташевський кілька секунд мовчить. Я вже майже починаю вірити, що він відступить та піде, але він, пильно глянувши на мене, знову питає.

— Ти як сама? Заміж вийшла?

Питання б’є несподівано. Я спантеличено кліпаю й питаю у відповідь.

— Це має якесь значення?

— Я просто поцікавився, — знизує плечима Сташевський.

Стискаю пальці і з усіх сил намагаюся вдавати байдужість.

— Ні.

Його брови ледь помітно сіпаються.

— Тобто?! Ти досі сама?! Чому?

— Так краще, — фиркаю і уже починаю дратуватися.

— Живеш теж сама?

От тепер мені хочеться просто втекти, так як втекла шість років тому. І зараз моє бажання не менше.

— Глібе, це вже не твоя справа.

Він хмикає.

— Можливо. Але просто цікаво. Все ж не чужі... — примружується він з неоднозначним натяком.

— Глібе, чужі, і це одне, а інше — мені не цікаво, як і з ким ти живеш. Тож перепрошую...

На мить між нами знову повисає напружена пауза, яка змушує мене шалено хвилюватися.

Десь неподалік сміються діти. Лунає музика. Хтось кличе групу на заняття. Звичне життя садка вирує, тільки для мене цей день уже перестав бути звичайним.

Гліб переводить погляд у бік майданчика, а тоді знову дивиться на мене. І цього разу в його голосі менше холоду, але в словах страх.

— Владо, я справді мало не збив дитину...

У мені все стискається. Перед очима досі стоїть той момент, у вухах глушить різкий писк гальм.

— Глібе, схоже більше не повториться. Я все зрозуміла...

— Ні, Владо, ти не зрозуміла, — різко перебиває він. — Це не жарти. Контролюй персонал. Перевіряй ворота. Слідкуй за вихователями. Бо наступного разу комусь може не пощастити.

Я опускаю очі. Кожне його слово ріже, мов ніж, бо при всьому він має рацію.

— Такого більше не повториться, — тихо обіцяю.

— Дуже на це сподіваюся.

Гліб ще кілька секунд стоїть навпроти, наче хоче сказати щось іще. Але, видихнувши зірвано, лише кидає.

— Гаразд! Я поїду, — він витримує паузу, а по ній додає: — Був радий бачити.

Він розвертається та йде. Проводжаю його поглядом і в душі фиркаю: а я ні. І взагалі рада була б тебе ніколи не бачити. Напевно даремно я повернулася в рідне місто. Схоже це була помилка, але що тепер казати.

Рахую кроки Сташевського і лише коли його постать зникає за воротами, я нарешті видихаю. Коліна стають ватяними, наче весь цей час я трималася лише силою волі. Але від того, що мій колишній пішов, легше не стає. Навпаки.

Страх тільки сильніше оселяється всередині, від того, що сьогодні Гліб побачив Святика. Але це все вкотре відходить на задній план, бо я вдячна Богу за те, що не трапилося біди.

Зрушивши з місця, рушаю до воріт. Я сама їх зачиню і сьогодні ж проведу профілактичну бесіду з персоналом, але спершу мушу поговорити з сином.