Глава 2

ВЛАДА

В душі видихаю. Але серце спинити не можу. Я бачила те, що щойно трапилося через вікно. Я мало не зомліла. Тіло тремтить досі. Дякую янголам-охоронцям, що вберегли сина та й мене від жахіття, але з емоціями поратися складно. Бо не те, що я страшенно злякалася за сина, то ще й зараз переді мною стоїть той, кого б я воліла не бачити ніколи. Він буквально пропалює мене своїми карими очима, а за мить, примружившись, випалює.

— Ну привіт, Синицька! Оце так зустріч! Не очікував тебе тут побачити...

Стискаю вилиці, пильно дивлячись на чоловіка і, аби приховати своє хвилювання, обіймаю себе руками.

— Привіт! Я теж не скажу, що рада вас бачити. — невдоволено відмахуюся і вдаю, наче не в курсі того, що трапилося. — А ви чому тут? Невже вирішили дітей до садочку прилаштувати? Якщо так, то вибачте, місць немає.

Це все сарказм і все сказане йому на зло, бо мені хочеться, аби він якнайшвидше пішов звідси. Не хочу бачити Сташевського після всього і, якщо чесно, боюся його присутності тут.

Гліб хмикає, і кілька секунд, не відриваючись, дивиться на мене, а тоді видає:

— Я тут з іншого питання. Мені потрібно порозмовляти із директором цього закладу.

— Я слухаю, — холодно фиркаю.

— В сенсі? — пильно дивиться на мене моє колишнє кохання. Нервово кліпає і здивовано перепитує. — Постривай... Ти хочеш сказати, що ти директор цього закладу?

— Так, — сухо відмахуюся і нагадую. — Я слухаю вас. Що ви хотіли?

— Цей малий... Це твій син?

Нервово кліпаю і оглядаюся за сином, за яким вже й слід простиг. В душі все стискається від страху і я ставлю питання у відповідь.

— Глібе, ти шукав директора закладу, аби поставити таке, вибач, дурне питання?

Між нами повисає напружена пауза, а погляд мого колишнього одразу стає суворішим. Голос одразу змінюється і звучить низько.

— Ні, Владо, я прийшов сюди, щоб сказати, що хріново пильнуєте дітей у вашому закладі. Цей малий, якого ти щойно відпустила, ледь не потрапив під колеса мого авто. — розлючено повідомляє він і навіть з агресією продовжує. — Тому твій заклад небезпечний... Тут працюють безвідповідальні вихователі, і я б ніколи не привів свою дитину в такий заклад. Бо з такого місця одного дня дитину можна не забрати.

Стискаю жовна, бо розумію, що кожне його слово правда. Щойно у нас була пожежна перевірка і завгосп просто-на-просто не замкнула ворота, от тепер я маю проблеми. Але не це мене хвилює, бо це питання я зараз вирішу. І Сташевський зараз піде. А от від того, що я побачила у вікні, я ще буду оговтуватися довго, та дякувати небесам, що ми всі відбулися лише переляком. Адже мій син справді ледь не опинився під колесами машини Сташевського.

На мить мені стає погано, аж у горлі пересохло.

— Спасибі, за відгук, Глібе Станіславовичу, та щирі слова. Сподіваюся, це все, що ви хотіли сказати, тому більше вас не затримую. А з персоналом, ми обов’язково попрацюємо і приймемо до уваги всі ваші зауваження. І, звісно, врахуємо всі нюанси.

Мій колишній ледь не квадратними очима дивиться на мене. Мені не цікаве його невдоволення, як і те, що він думає. Хай думає, що хоче, лиш би якнайшвидше забрався звідси.

— Владо, я піду, але ти не відповіла, хто цей малий? Він же назвав тебе матір’ю?! Це, що твій син?

Серце на мить зупиняється. Мені страшно від цього питання і відповідати на нього я не маю ніякого бажання. Але, що йому сказати, якщо син таки назвав мене мамою? Та й правду я цьому циніку не скажу нізащо.