Глава 1

ГЛІБ

Я тисну на педаль газу. Маю іще одну важливу справу на сьогодні. І повинен вирішити її негайно, бо день і так пішов шкереберть. Два дзвінки від партнерів з негативними відповідями та один зірваний контракт. Та ще й мати зранку нагадала, що мені тридцять чотири. І нормальні чоловіки в цьому віці вже водять дітей у школу, а не колекціонують короткі романи та няшних дівок. Наче я сам цього не знаю, але ж мамі онуків хочеться, а мені навпаки — свободи.

У нас з нею просто різні погляди на речі та життєві цінності. Я ніколи не хотів сім’ї. Мене все влаштовує: тимчасові дівчата та вільні стосунки без обіцянок. Жодних прив’язаностей, чи обов’язків. Так простіше.

Машина плавно входить у поворот, коли раптом попереду щось миготить. Кліпаю і бачу маленьку постать, яка вистрибнула на дорогу. Дитина...

У мене всередині все обривається. Нога різко тисне по гальмах. Писк шин та гальмівних колодок розрізає повітря. Серце гупає так сильно, що на секунду я реально перестаю дихати. З вуст злітають слова обурення.

Хлопчик завмирає буквально за крок від капота. Він зовсім малий. Років п’ять, не більше.

Чіпляюся руками в кермо так сильно, що біліють пальці. У скронях шумить. Перед очима на мить темніє від самої думки, що могло статися непоправне. А в салон задуває сморід паленої гуми.

Хлопчик перелякано дивиться на машину, а тоді починає задкувати. Я вже смикаю дверцята, збираючись вискочити назовні, коли малий несподівано повертається назад.

Несміло підходить до авто, обережно прочиняє відчинені дверцята. І великими карими очима дивиться просто на мене. У його очах повно страху та паніки.

— Дядечку, з вами все добре?

Я завмираю, намагаюся глибоко дихати, аби заспокоїтися. У грудях досі все стискається від пережитого. Я дуже злий та сердитий на дорослих, які дозволили дитині вибігти на дорогу. Але кричати на нього не можу. Бо він же дитина, яку просто не встерегли дорослі. І він по суті не винен. Видихаю повітря та нарешті розтискаю пальці на кермі.

— Де твоя мама? — цікавлюся, намагаючись втримати голос рівним.

— Вона у садочку.

Розгублено кліпає хлопчик з русявим волоссям. Він помітно хвилюється. Напевно зрозумів, що зробив щось не так. І я можу його насварити.

Лише тепер я піднімаю очі і помічаю, що через дорогу стоїть двоповерхова будівля зі світлою огорожею, дитячими малюнками на вікнах і великим написом: «Світ дитини». Це точно приватний дитячий садок. Стискаю щелепи. Прекрасно! Тобто ця дитина просто вислизнула на дорогу, бо її не впильнували працівники цього закладу. Просто геніально, через якихось роззяв я мало не наробив біди.

— Ходімо, — кажу тихо, простягнувши йому руку.

Малий слухняно вкладає свою маленьку долоню в мою. І я ловлю себе на дивному відчутті, його рука така крихітна. Це так незвично. Я ніколи не думав про дітей. Узагалі. Вони завжди існували десь окремо від мого життя. Але зараз я ловлю себе на тому, що ще хвилину тому ледь не посивів. Але на щастя мій ангел-охоронець їхав зі мною і все добре. Я зберіг життя цього дитяти.

Ми заходимо за хвіртку. На майданчику чути дитячий сміх. Десь лунає весела дитяча пісенька, а мене трясе від шоку, який щойно пережив. Бо все не вкладається в голові.

Жінка біля входу помічає нас і вже відкриває рот, мабуть, щоб щось сказати, але завмирає.

— Святику! Де ти був?! — дзвенить приємний дівочий голос.

А за мить з приміщення швидко виходить дівчина у білій діловій сукні і поспіхом йде до нас. Її очі великі та налякані. Дивлюся на неї і світ ніби сповільнюється. Темне волосся, зібране у хвіст, на мене дивляться ті самі великі зелені очі, які я часто згадую. Моргаю і бачу знайомі до болю риси обличчя... У мене всередині щось обривається вдруге за цей день. Цього не може бути. Коли наші погляди зустрічаються, дівчина теж завмирає. Її обличчя блідне, а голос звучить ледь чутно.

— Гліб?..

Я дивлюся на неї мовчки, це ж моя колишня дівчина — Влада. У мене з нею були стосунки пів року, а потім, ми дуже сильно посварилися і вона зникла. Я не шукав її, бо дуже швидко знайшов заміну. І не бачив її давно. З тих пір уже шість років минуло.

І от зараз вона стоїть переді мною, та сама Влада Синицька, моя давно забута колишня. Доки ми дивимося одне на одного, малий тим часом ховається за неї. Влада раптом обіймає малого.

Мій погляд повільно ковзає на малого, а потім знову підіймається на неї. І раптом у голові починає народжуватися думка, від якої по спині повільно проходить холод. Шість років. Хлопчику приблизно п’ять.

Я різко заглядаю в очі Влади.

— Мам, можна я вже піду? — раптом проситься малий.

— Можна. Біжи...

Вона відпускає малого, а мене наче прошиває струмом. Адже лиш тепер звертаю увагу на його риси обличчя. У нього карі очі, темне волосся, ямочка на щоці, яку я раніше не помітив.

Малий біжить від нас, а я переводжу погляд на дівчину. Дивлюся на неї і всередині наростає неспокій від моїх здогадок. Хоча я прийшов сюди геть за іншим. І побачивши Владу, мало не забув, за чим прийшов.