23. Паратаніс

23. Паратаніс

Робопес, який після шаленого старту досі тихо сидів у кутку рубки, раптом підвівся. Його вуха стали дибки, а голова рвучко повернулася в бік темного коридору, що вів до вантажного відсіку та машинного відділення. Пес зненацька низько загарчав, і Томас миттєво напружився.

— Що таке, залізяко? — тихо запитав він, пильно вдивляючись у темряву коридору. — Ти щось почув? Може, то щурі?

Пес не відреагував на зауваження хазяїна, він різко й коротко гавкнув і рвонув у коридор. Одразу ж звідти, з глибини вантажного відсіку, почувся гуркіт, було схоже, неначе впав і розсипався старий ящик із інструментами, а за ним пролунав дивне і приглушене шурхотіння.

— Сиди тут. Тримай курс і стеж за радарами, — застережливо кинув Томас Теонілі, яка теж обернулася на гучні звуки, швидко підвівся з крісла і пішов по коридору.

Зброї в нього не було, але штучні ноги-протези з титановими елементами самі по собі були непоганим аргументом у ближньому бою. Томас безшумно рушив до вантажного відсіку вслід за робопсом.

У цій частині корвета панувала напівтемрява. Тьмяне аварійне освітлення вихоплювало з мороку запилені штабелі якихось ящиків та старих контейнерів, Томас підійшов ближче й побачив, що робопес стояв посеред проходу, напружившись, наче для стрибка, але не нападав. Він просто дивився в куток, де в тіні щось ворушилося.

Томас зробив крок уперед, намагаючись розгледіти, що чи хто там. Здавалося, це була якась тварина розміром з великого собаку. Воно сиділо, зіщулившись, і шурхотіло. Раптом істота поворухнулася, смикнувшись всім тілом, і потрапила під тьмяний промінь аварійної лампи. Поверхня її тіла блиснула специфічним перламутровим відблиском, і Томас побачив, як у повітря злетів тонкий мацак-клешня, намагаючись намацати опору.

Серце Томаса пропустило удар. Чоловік мало не задихнувся, бо його накрило шаленою панікою, і він майже забув, як дихати. У вухах раптом зашуміло. Томас відчув металевий присмак крові в роті та сморід паленої плоті. Перед очима виникла та сама інопланетна платформа, і він знову опинився там, серед гострих тонких палок, що ледь помітно коливалися невідомо від чого. Ох, він знову почув той самий огидний скрип за спиною.

Фантомний біль у відрізаних ногах спалахнув з такою жахливою силою, що Томас ледь не впав на коліна, а його кукси горіли вогнем.

— П-паратаніс? — прохрипів він ошелешено. Голос його не слухався. 

О, так! Перед ним був представник тієї самої раси, з якою вони вже багато років були війну, хижак із перламутровим панциром, якого не брали ні лазери, ні кислота, тварюка, яка відібрала його майбутнє, перетворивши на каліку в Парадайз-сіті.

Але щось було не так. Цей паратаніс був занадто малим. Томас пам'ятав тих гігантів на платформі, вони височіли над людьми. А цей був дрібним. Поки Томас, заціпенівши від деякої паніки, жаху та гніву, дивився на нього, істота раптом на очах зменшилася, ніби сама злякалася і хотіла сховатися у тіні контейнеру. Миттєво її панцир ніби стиснувся, ущільнився, мацаки підтягнулися ближче до тіла, і прибулець став розміром з великого кота. Воно трусилося, втискаючись у металеву стіну корабля подалі за контейнер.

Проте не розмір Томас зовсім не зважав, адже для нього це був ворог номер один! Представник чужих, з якими воювало людство і один із яких відрізав Томасу ноги!

Сліпа й шалена хвиля ненависті накрила чоловіка з головою. Він геть забув, що будь-яка зброя проти цих істот безсила і вони майже невразливі до фізичного впливу. І першим його поривом було бажання розтоптати цю потвору, перетворити її перламутровий панцир на криваве місиво.

— Звідки ти взявся?! Я вб'ю тебе, потворо! — прогарчав Томас і зробив крок уперед, заносячи ногу для удару.

Істота жалібно, майже по-людськи пискнула і ще більше стиснулася, закриваючи клешнями щось схоже на голову.

Але вдарити Томас не встиг.

Робопес, який до цього просто стояв поруч, раптом стрімко стрибнув до контейнера і став прямо між розлюченим чоловіком та паратанісом.

— Відійди, крудельна залізяко! — заревів Томас, намагаючись ногою відштовхнути пса вбік. — Це ворог! Страшний ворог! Це та наволоч, що… Відійди, бо я й тебе на шматки рознесу!

Але пес не зрушив з місця. Його очі-ґудзики спалахнули яскравим червоним світлом. Він зненацька вишкірив зуби і загрозливо й голосно загарчав на Томаса, готовий кинутися на власного господаря, якщо той зробить ще хоч один крок. Як не дивно, але пес захищав прибульця.

Томас завмер, важко дихаючи і намагаючись взяти себе в руки. Він дивився на свого робопса, на маленького паратаніса, що тремтів за його спиною, і не міг повірити своїм очам. Система штучного інтелекту у вигляді робопса, створена людьми (хай і у співпраці з чужими), зараз захищала найстрашнішого ворога людства!

З коридору почулися швидкі кроки. Це Теоніла, почувши гучні крики Томаса, кинула штурвал і прибігла до вантажного відсіку.

— Томасе, що тут коїться?! — вигукнула вона, але, побачивши перламутровий блиск у кутку і зігнуту й багаторуку істоту, різко зупинилася, збліднувши. — Крудельні яйця! Це те, про що я думаю?!

Томас стояв, стиснувши кулаки, і його погляд палав ненавистю, але він більше не робив спроб напасти на паратаніса, адже робопес продовжував глухо гарчати, не зводячи червоних очей із чоловіка.