20. «Срібна Стріла»

20. «Срібна Стріла»

Сліпуче сонце зникло, наче його раптово вимкнули, і салон знову огорнула сіра напівтемрява, а по склу забарабанив дощ, який тут, над промзоною, здавався ще чорнішим і густішим. Внизу проступили обриси старого космопорту: іржаві скелети кількох розібраних кораблів, які ніхто так і не забрав звідти, стирчали там, як ребра велетенських доісторичних тварин, а між ними зміїлися потріскані злітні смуги, порослі рудим мохом.

— Три хвилини до перехоплення керування, — раптом озвався аерокар, і Томас від несподіванки здригнувся, бо думав, що систему корабля повністю вимкнено, і він один тут хазяїн зараз, в виявилося, що це не так. Очевидно, робопес просто перехопив на певний час керування корабля, коли вони злітали з даху будинку, А тепер, коли він відімкнувся, кар знову запустив свої системи. — Увага! Виявлено спробу віддаленого злому.

— Ну от. Так я і знав! Ненавиджу ці сучасні системи, де ти не господар, а тільки підмайстер! Починається, — прошипів Томас, міцніше стискаючи штурвал. — Де твій ангар?

— Он там! — Теоніла тицьнула пальцем у бік довгої низки напівкруглих ангарів, що нагадували велетенські консервні банки, врослі в землю. — Той, що з червоною смугою на воротах. Дванадцятий!

Томас скерував машину вниз, ігноруючи попередження системи про небезпечну висоту. Аерокар зненацька почав опиратися. Штурвал засмикався, намагаючись вирватися з рук чоловіка, а на екранах спалахували червоні рамки, вимагаючи негайно змінити маршрут і летіти за вказаними координатами.

— Сідай де-небудь! — крикнула Теоніла. — Вони зараз заблокують двигуни, і ми ляпнемося на землю!

— Я намагаюся! Ці покидьки хочуть перехопити керування і принести нас всередині твого кара прямо в руки корпам або поліції! І невідомо, що гірше, — прохрипів Томас, налягаючи на штурвал усім тілом.

Вони вже були над космопортом, машина жорстко вдарилася об потрісканий бетон посадкового майданчика, амортизатори жалібно скрипнули, але витримали.

— Давайте! Усі швидко вибираємося звідси! — гаркнув він, б’ючи по кнопці відкриття дверей.

Двері піднялися неохоче, лише наполовину, і завмерли.

— Рух заблоковано, — повідомив голос. — Очікуйте евакуаційну групу.

— Я тобі зараз дам групу! — Томас вперся плечем у напіввідчинені двері і, застогнавши від напруги, виштовхнув їх вгору, майже ламаючи гідравліку. — Вилазьте! За мною!

Він вистрибнув першим, підхопивши наплічник із рукою андроїда, і ледь не впав у калюжу під ногами. Обернувся і почав притримувати двері, які заклинило. Пес, не гаючи часу, шмигнув слідом за ним. Теоніла вислизнула останньою. Вона якраз встигла в останню секунду, бо тієї ж миті аерокар ожив. Двері різко шарпнувши Томасові руки, захряснулися, а двигуни знову запрацювали. Порожня машина, підкоряючись віддаленому наказу, піднялася в повітря і, розвернувшись, полетіла в бік центру міста, туди, звідки вони щойно втекли.

— Ненавиджу зрадників, навіть якщо це просто машина! — сплюнув Томас їй услід.

Вони втрьох провели поглядами аерокар, і повернулися до реальності.

— Сюди! — махнула рукою Теоніла і побігла до воріт свого ангару.

Вона бігла дивно, трохи незграбно, плутаючись у своєму довгому шовковому чи то халаті, чи то блискучому балахоні, поділ якого вже перетворився на брудне мокре ганчір’я. Але Томас ледве встигав за нею, бо все-таки протези є протези, якими б вони не були сучасними й новомодними. Робопес мчав попереду них обох, час від часу озираючись, ніби перевіряючи, чи не загубилися ці повільні двоногі.

Біля масивних воріт ангару Теоніла зупинилася. Тремтячими пальцями набрала довгу комбінацію цифр на клавіатурі, схованій під брудним щитком. Щось всередині воріт гучно клацнуло, і одна зі стулок повільно, зі скреготом, почала від’їжджати вбік.

— Заходьте! — скомандувала Теоніла, пірнаючи в темряву.

Томас зайшов слідом, і пес одразу ж став поруч, обтрушуючись і розбризкуючи воду навколо. І коли очі трохи звикли до напівтемряви, Томас побачив «Срібну Стрілу», що не була схожа на сучасні зализані космічні апарати. Це був навіть трохи хижий та наїжачений різними прилаштуваннями корабель, схожий на наконечник списа або на застиглу в стрибку акулу.

— Оце так монстр!— присвиснув Томас, відчувши професійну повагу до цього шматка заліза. — Серйозний апарат.

— Корвет класу «Вектор», але добряче модифікований, — кинула Теоніла, щось натиснула на стіні, і в ангарі загорілося тьмяне світло, а трап повільно почав опускатися з черева корабля. — Два гіпердвигуни, посилені щити і жодного голосового помічника, який буде вчити тебе жити. Батько знав, що робив.

Вона, заклично махнувши рукою, швидко піднялася по трапу і зникла всередині корабля, де почало загорятися світло і з'явилися смуги аварійного освітлення на підлозі.

— Агов, собацюро, гайда на борт! — скомандував Томас.

Робопес радісно гавкнув і забіг усередину. Томас обережно ступив на ребристу поверхню трапу і чомусь зненацька розхвилювався. Адже він думав, що вже ніколи не літатиме такими кораблями, що його життя як космічного капітана і космодесантника давно скінчилося, зникло, було відрізане болючими споминами тоді, коли паратаніс відрізав йому ноги. А воно, бач, як буває. Життя думає інкаше. Томас хитнув головою, відганяючи хвилювання, і пішов по трапу, відчуваючи себе людиною, яка щойно повернулася додому після довгої відсутності…