15. У Теоніли

15. У Теоніли 

Жінка на порозі була одягнена у щось довге, шовкове й мерехтливе, а на пальці правої руки виблискував перстень із каменем такого розміру, що ним можна було б вибити око.

— Ви запізнилися на двадцять хвилин, — процідила вона замість привітання. Голос був таким же крижаним, як і погляд. — І чому коробка така брудна? Ви що, тягли її по сходах? Я плачу за елітну доставку не для того, щоб мої пальми виглядали так, неначе їх знайшли на смітнику.

Кур'єр від її слів аж перелякано зіщулився, певно, боявся, що жінка відмовиться від доставки, і доведеться перти цю пальму назад у фургон. 

— Вибачте, пані Яґерт, — пробелькотав він, метушливо тицяючи пальцем у свій смарт-браслет. — Андроїди зайняті, форс-мажор, довелося самому… Ось тут, будь ласка, поставте ваш електронний підпис.

Жінка недбало махнула рукою над його зап'ястком, і її браслет дзеленькнув.

— Заносьте всередину, — скомандувала вона. — І обережно з паркетом, — кинула, розвертаючись на підборах і йдучи вглиб квартири, навіть не дивлячись на чоловіків.

Кур'єр кинув на Томаса благальний погляд.

— Друже, виручай, допоможи донести ще ці два метри, — прошепотів він.

Вони, крекчучи, затягнули коробку у величезний хол, який більше нагадував музейний зал, ніж житлове приміщення. Оскільки надворі йшов дощ, і взуття в обох було трохи брудним (у Томаса й не трохи), то їхнє замазюкане взуття залишало на ідеальному паркеті господині пентхаусу жахливі мокрі сліди.

Як тільки коробка гупнула на підлогу, змушуючи Теонілу незадоволено поморщитися, кур'єр миттєво випростався.

— Дякую за замовлення, гарного дня! — випалив він скоромовкою і, не чекаючи відповіді (та й на чайові, судячи з усього, він зовсім тепер не розраховував), співчутливо поглянув на Томаса, кивнув, прощаючись, і дременув у відчинені двері назад до ліфта з такою швидкістю, наче за ним хтось гнався.

Томас залишився стояти посеред холу біля коробки з пальмою. Поруч всівся робопес. Він припинив вдавати з себе дурника, сховав язика і тепер уважно своїми сенсорами сканував простір.

Теоніла Яґерт зупинилася біля високого дзеркала в позолоченій рамі і, нарешті, зволила звернути увагу на те, що в її квартирі залишився хтось зайвий. Вона повільно обернулась, і її ідеально нафарбоване обличчя скривилося в гримасі відрази, коли вона поглянула на Томаса.

— А ти чому ще тут? — здивовано й  презирливо спитала жінка. — І що це за смердюча тварюка біля твоїх ніг?

Томас подумки зітхнув. Не такою, зовсім не такою уявляв він цю археологиню. Він спробував надати своєму голосу якомога більш професійного звучання, хоча, стоячи в калюжі, що накапала з чобіт та пальта, це було важко.

— Пані Яґерт, я агротехнік із фірми. Мене прислали проконтролювати стан цієї… гм… рослини, тобто пальми, після транспортування і… е-е-е… встановити спеціальні датчики вологості. Це рідкісний екземпляр, керівництво хвилюється, — потім він показав рукою на пса. — А це мій спеціалізований біосканер у вигляді собаки. Він визначає… е-е-е… наявність кореневих паразитів.

Теоніла подивилася на чоловіка, як на таргана, що виліз із цукорниці. Її погляд ковзнув по його мокрому пальті, затримався на відірваній підошві, а потім знову повернувся до обличчя. І в погляді жінки не було й тіні довіри, лише гидливість.

— Ти мене за ідіотку маєш? — проговорила вона, роблячи крок до Томаса, і від неї повіяло хвилею дорогих парфумів. — Який, крудель забирай, агротехнік? Ти схожий на волоцюгу, який щойно виліз із каналізації. А твій «сканер» просто брудний собацюрв!  У тебе є три секунди, щоб забратися з мого дому, поки я не викликала поліцію! — і вона піднесла браслет на зап'ястку з комунікатором до рота, готова віддати наказ.

Томас зрозумів, що слід відкинути геть своє прикидання й маскування та йти ва-банк, бо ця мегера почала його дратувати. І сама вляпалася в злочин, ще і його втягнула, а тепер ще й викаблучується! Треба було бити напевно!

Він випростався, скидаючи з себе маску запобігливого роботяги, розправив плечі. А в погляді чоловіка з'явилися також презирство й навіть гнів. Томас ступив крок назустріч Теонілі, і його порваний чобіт голосно чавкнув по паркету.

— Не раджу цього робити, пані Яґерт, — промовив він загрозливим голосом, в якому не залишилося й сліду від попередньої запобігливості. — Якщо ви викличете поліцію, то ніколи не дізнаєтеся, що сталося з рукою вашого андроїда, і де зараз ваші дорогоцінні камінці!

Теоніла завмерла. Вона повільно опустила руку з комунікатором, але Томас бачив, як напружилася жінка, й зрозумів, що вцілив у яблучко. Археологиня, схоже, добре знала про андроїда, руку й камінці. Тепер вони стояли одне напроти одного і кожен оцінювально вивчав поглядом іншого. Пауза затягнулася…