13. Срібні Вежі

13. Срібні Вежі

На станції Томас зайшов у громадську вбиральню біля виходу і довго вмивався, відчищав пальто і витирав чоботи паперовими рушничками. Іржа та бруд піддавалися неохоче, але зрештою йому вдалося, по-перше, змити “бойові смуги” з обличчя, по-друге, пригладити скуйовджене волосся, щоб хоч трохи мати пристойний вигляд, і, по-третє, трохи привести до ладу собаку. Томас похлюпав на нього водою, і той обтрусився, розкидаючи по білосніжних стінах вбиральні брудні плями. Тепер із дзеркала на Томаса дивився просто втомлений чоловік із темними колами під очима, неголений і в мокрому одязі, але хоч не брудний. 

— Ну, хоч тепер не схожий на шахтаря, — буркнув Томас собі під ніс. — Але, на жаль, на багача все одно не тягну.

Він спробував ще раз почистити пальто паперовими рушниками, але зробив тільки гірше, бо мокрий папір скочувався і прилипав до тканини білими пластівцями. Томас плюнув на все це діло, підхопив наплічник, покликав пса і вийшов до ескалатора.

Нагорі дощ майже вщух, перетворившись на дрібну мряку. Перед ними височіли п'ять велетенських хмарочосів, дахи яких губилися в сірих хмарах, а на рівні десь поверху тридцятого ці будівлі були з'єднані між собою скляними й прозорими повітряними мостами. Стіни будівель м'яко мерехтіли сріблястими панелями, по мостах рухалися кари та пішоходи, схожі на заклопотаних маленьких жучків, бо аж так високо знаходився другий ярус автостради.

— Нам потрібна вежа «Б», — промовив Томас і знайшов очима потрібну будівлю, вона була другою зліва. — Ну що, ходімо штурмувати цю цитадель? — поглянув він на робопса, котрий слухняно сидів біля ноги. Той схилив голову, але, звичайно ж, промовчав. 

За кілька хвилин вони підійшли до парадного входу вежі «Б». Величезні скляні двері були зачинені, а до них вели мармурові сходи, обрамлені декоративними кущами. Знадвору було добре видно, що в модно й багато обставленому холі за стійкою сидить консьєрж в уніформі, що нагадувала ліврею старовинного дворецького. Вся ця розкіш викликала в Томаса роздратування й злість. Поки він там економить кожну копійку, тут, у найбагатшій зоні міста, люди тратять гроші на всілякі дурниці!

Томас зупинився за декоративним кущем біля сходів і не наважувався увійти, тільки спостерігав за, очевидно, мешканцями вежі, які впевнено рухалися в двері і з дверей.

— Просто так нас туди не пустять, — прошепотів він псу розратовано. — Навіть якщо я скажу, що я троюрідний брат президента Галактичного Союзу. Бачиш, всі, хто заходять, спочатку про щось говорять із консьєржом. Він, напевно, всіх тут знає. І система розпізнавання нас зафіксує як чужих. Сподіваюся, вона автономна. Якщо ми завалимося туди типу в гості до Теоніли Яґерт, то нас просто виженуть! Такі, як ми з тобою, дурнику, до такої, як вона, — він кивнув підборіддям на сріблясті стіни вежі, — точно не ходять. Якщо в консьєржа виникне хоча б малюсінька підозра, що ми їй ніхто, то тут за секунду охорона збіжиться швидше, ніж ти встигнеш гавкнути…

Отже, треба було очікувати якоїсь нагоди, щоб потрапити в будинок. І вона не змусила себе довго чекати...