11. На видноті

11. На видноті

Вони заглибитися в нетрі, які Томас добре знав, бо коли Моллі все-таки вдавалося вигнати його на вулицю гуляти, то він бродив тут, подалі від людей, які його дратували. Через деякий час забігли за ріг якогось напіврозваленого складу, де смерділо нечистотами. Томас спинився, притулившись спиною до мокрої цегляної стіни, і важко перевів подих. Легені пекло, а ноги (точніше, їх частина) трохи боліли. Проте протези добре справлялися з таким навантаженням, хіба що один чобіт після стрибка Томаса з пожежної драбини трохи порвався. Але то були дрібниці. 

— Наче не доганяють? — видихнув він, озираючись. Перевів погляд на собаку. — Здається, відірвалися. Але це ненадовго. У цих виродків точно є дрони. Якщо ми тут стирчатимемо, нас знімуть, як качок у тирі.

Пес сів навпроти. Його боки здіймалися в такт диханню. І чоловік мигцем здивувався, бо імітація життя в цій залізяці була настільки досконалою, що навіть Томас іноді забував, що перед ним механізм. Собака блимнув своїми чорними очима і нахилив голову, розглядаючи ногу господаря. Томас теж глянув униз і вилаявся.

— Крудель тобі в печінку!

Правий чобіт був цілий, а от підошва на лівому відірвалася наполовину і тепер кумедно відхилилася вбік і хляпала при ходьбі. Томас із відразою смикнув ногою. Підошва відвисла й стала схожа на роззявлену пащу.

— Ну от, тепер повний комплект. Пальто бруднюще й мокре, як хлющ, — Томас провів брудними долонями, на яких досі залишилася іржа з пожежної драбини, по полах пальта, і воно стало ще бруднішим. — Я схожий на безхатька з елітної помийки. У святковому костюмі й замазюканий, наче бабрався в болоті. І як я з'явлюся такому вигляді в пані археологині? Вона мене й на поріг не пустить! 

Він важко зітхнув, поправив наплічник на спині, і всередині глухо дзенькнула чимось металева рука андроїда.

— Але треба вибиратися звідси і все-таки якось дістатися до тієї Теоніли. Слухай, залізяко, — звернувся він до пса, витираючи краплі дощу з обличчя і розмахуючи воду по щоках і підборідді.

— У мене з'явилася ідея. Як думаєш, де найкраще сховати листок, що впав з дерева? — пес, що сидів поруч, подивився віддано і злегка пометеляв хвостом, неначе казав: "Тобі краще знати".

— Правильно, — розмірковував Томас вголос. — Серед таких самих листків! На видноті! І найкраще — це в лісі. А от де найкраще сховати двох втікачів? Тобто, нас із тобою? — чоловік глянув знову на пса, і той підвівся на всі чотири лапи, чекаючи подальших пояснень. — Логічно, що теж на видноті, в отже — в натовпі, серед людей! — видав Томас. — Нам треба змішатися з людьми!

Він роззирнувся навколо. Згадав, що далі, за квартал, є станція магнітного монорельса. Там завжди було людно: робітники поверталися з нічних змін, гуляки їхали в бари «іржавого сектору», а всілякі підозрілі типи просто прямували куди-небудь без діла (або у своїх не дуже легальних справах).

— Ти, головне, поводься, як звичайний пес, — попередив Томас, виходячи на дорогу. — Не витріщайся ні на кого. Просто йди поруч і мовчи.

Вони підійшли до входу в метро, і Томас, шкутильгаючи та хлюпаючи відірваною підошвою, ідеально вписався в місцевий колорит. Тут ніхто не звертав уваги на брудний одяг чи дивний вигляд. Навпаки, чим дивніше ти виглядав, тим менше на тебе витріщалися — це був негласний закон кам’яних джунглів Парадайз-сіті.

Біля турнікетів була юрба. Томас уже хотів машинально піднести руку з браслетом до сканера, щоб пройти через турнікет, але в останню мить отямився і відсмикнув її. Швидко підійшов убік, пропускаючи тих, хто стояв позаду.

— Крудельні яйця! Я щойно мало не повів себе, як ідіот? — прошипів він до собаки поруч, ховаючи руку в кишеню. — Це ж як маячок. Тільки сканер пікне — і вони знатимуть, де я знаходжуся! Не сумніваюся, що вони мають доступ до усіх баз даних у місті. Хлопці явно непрості. Одразу вирахують, на якій я станції. Ні, браслет використовувати не можна!

Томас трохи розгублено поглянув на турнікети. Перестрибнути їх? З його протезами це буде шоу для всього залу, та й охорона одразу зреагує.

— Доведеться по-старому, — буркнув він незадоволено. — Згадаю молодість!

Він помітив огрядну жінку з двома величезними сумками, яка саме пробиралася до широкого турнікета для пасажирів з багажем. Вона притулила свій проїзний, дверцята повільно поповзли в боки.

— Давай, швидко! — гарикнув Томас на собаку і рвонув до жінки. 

Як тільки жінка зробила крок, Томас, наче тінь, прилаштувався їй у спину. Пес, очевидно, зрозумівши маневр господаря, шмигнув під ногами жінки, ледь не збивши її з ніг.

— Ой! Що це таке?! — скрикнула жінка, відчувши штовханину.

І Томас встиг прослизнути слідом за нею якраз у той момент, коли стулки почали зачинятися. Пластикова перегородка боляче вдарила його по стегнах, але він вже був усередині. Рвучко смикнув поли пальта ззаду, які заляснули залізні частини турнікету, і трохи навалився на жінку грудьми. 

— Вибачте, пані, вибачте! — швидко забурмотів він. — Собака дурний, зірвався з повідка! Але він добрий! Мухи не образить! Вибачте! Дуже вибачте!

Жінка щось сердито забурчала вслід про нахаб, які не тримають собак на повідку, але охоронець у будці навіть не підвів голови від свого планшета. Йому було байдуже.