9. Незвані гості

9. Незвані гості

Раптом у двері гучно затарабанили.

Томас здригнувся, і рука, що якраз тягнулася до краватки на полиці, завмерла. Собака, який до цього мирно сидів біля шафи, миттєво підхопився. Шерсть на його загривку стала дибки, а з металевої горлянки вирвалося низьке й загрозливе гарчання, зовсім не схоже на те дурнувате «Гав!», яким він дратував Томаса раніше. Якби чоловік точно не знав, що цей пес є роботом, то навіть міг зараз його прийняти на справжнього собаку, так природно він себе вів. 

— Кого там крудель приніс? — пробурмотів Томас, скошуючи очі на заклеєну скотчем дірку у дверях. — Якщо це знову Моллі зі своїми повчаннями, то слід терміново вигадати, чому в мене розбите вікно і дірка в дверях!

Томас підійшов до дверей і глянув у вічко. Гм, темно. Хтось дбайливо закрив його пальцем. Це йому зовсім не сподобалося. 

— Хто? — гаркнув Томас.

— Соціальна служба контролю, — пролунав глухий і незнайомий бас. — У нас сигнал про аварійний стан ваших вхідних дверей. Відчиніть. Ми бачимо, що в дверях дірка!  Ваші… е-е-е… сусіди скаржилися на протяги в коридорі! Перевірка! Наші майстри миттю поремонтують вам двері!

Томас напружився. Яка, до біса, служба? Які майстри? Зазвичай у Парадайз-сіті на заміну замка чекали місяцями, поки твоя заявка пройде всі кола бюрократичного пекла. А тут така миттєва реакція? Не смішіть мої протези. Отак подумав Томас. Він глянув на пса. Той стояв у бойовій стійці, націлившись носом на двері. В очах-ґудзиках спалахнули червоні вогники. Ага, значить, режим загрози. Інструкція не брехала.

— Відчиняйте, або ми зламаємо двері! — голос за дверима став агресивнішим.

— Зараз, зараз! Я шукаю ключі! — крикнув Томас, а сам гарячково стрибнув до шафи, схопив свій плащ, нап’яв його на себе, скинув капці й почав узуватися в чоботи, які стояли біля шафи. Натягнув один чобіт, потім раптом згадав про свою знахідку й так в одному чоботі він блискавично метнувся до столу. Схопив пакет із рукою й монетами та горщик із камінцями. Куди ховати? У шафу? Знайдуть. У холодильник? Теж банально.

Він підстрибнув до вішака й запхав пакет у наплічник, з яким інколи ходив до магазину за продуктами, а стилізований горщик із коштовностями сунув у глибоку кишеню плаща. Вигляд мав, напевно, ідіотський: у святковому костюмі, зверху пом'ятий плащ, а на ногах — один чобіт.

Тріск пластику сповістив, що «гості» вирішили не чекати. Скотч, яким Томас дбайливо заклеїв дірку в дверях, не витримав удару ногою. Двері з жалібним скрипом розчахнулися, і до кімнати ввалилися двоє. Томас якраз натягував другий чобіт, повністю готовий до втечі, бо ще після перших фраз «перевіряльників» зрозумів, що вони не ті, за кого себе видають.

Так і виявилося. На соціальних працівників ці двоє були схожі так само, як Томас на балеруна. Це були двоє здорованів у сірих непримітних комбінезонах. Обличчя їх були приховані чорними масками, а в руках мали короткі шокери-паралізатори, заборонені для цивільних.

— Де рука? — заверещав перший, вищий чоловік, швидко пробігся поглядом по кімнаті і зупинив його на Томасі. Точніше, на його наплічнику, який чоловік вже вчепив за спину.

— Яка рука? — Томас удав із себе дурника, піднявши обидві свої руки. — Ось, дві є. Більше не відростив. Ноги, правда, не мої, куплені. Навіть не куплені, в подаровані державою. Можете взяти, якщо вам дуже треба, але потім поверніть, бо без них я, як без рук. Тобто, як без ніг! — Томас реготнув, а сам гарячково розмірковував, як би проникнути в коридор і дати драла. 

— Не жартуй, каліко, — прошипів другий і зробив крок уперед, замахнувшись шокером. — Де рука андроїда? І забери свого пса, бо я його зараз прикінчу! — кивнув він на робособаку, котрий стояв в агресивній позі, вищиривши зуби й ричачи. 

— Фас! — раптом навіть несподівано й для самого себе крикнув Томас. Ох, він навіть не був певен, чи є така команда в тій довбаній інструкції, але пес зрозумів.

Волохата блискавка метнулася під ноги нападнику. Робопес вчепився металевими щелепами в гомілку громила, почувся неприємний хрускіт: чи то так рвалася тканина комбінезону, чи хруськала кістка нападника. Бандит заверещав, чомусь упустив шокер на підлогу й спробував струсити пса з ноги, але той вчепився мертвою хваткою, наче піранья.

Другий нападник зреагував миттєво, направивши свій шокер на собаку, але Томас, згадавши навички, які отримав у десантній школі, діяв швидше. Він не став битися руками, а використав свою перевагу. З усієї сили, на яку були здатні гідравлічні приводи його протеза, він зацідив ногою просто в пах бандиту.

Удар був такої сили, що чолов’ягу аж підкинуло. Він склався навпіл і, хапаючи ротом повітря, повалився на підлогу, а його очі над маскою полізли на лоба.

— Оце так, — удавано здивувався Томас. — А мене переконували, що ця модель для ходьби, а не для бійки.

Тим часом перший бандит таки примудрився позбутися пса, вдаривши ногою, в яку вчепився собака, об стіну. Собака відпустив його гомілку, і нападник відфутболив його вбік. Робопес жалібно дзявкнув, вдарившись боком об батарею, але тут же підхопився, готовий до нової атаки. Але атаки не знадобилося бо Томас підняв з підлоги шокер і тицьнув ним в бік злочинця, із задоволенням натиснувши кнопку. 

— Тікаємо! — скомандував Томас робопсу, навіть не чекаючи, коли бандит впаде паралізованим, і побіг в коридор.