КОПІЙКА

                                                                                КОПІЙКА

У часи загальної «мобілізаціі», коли бездротовий телефон став звичним явищем у повсякденному житті наших громадян, його можна побачити одночасно, як у портфелі першачка, що тільки пішов до школи і ще толком не навчився читати, так і у брудних руках безхатька, який давно не голився та, розповсюджує неприємний запах, своїм немитим тілом на відстані кількох метрів навкруг себе. Диво еволюціі зв’язку стало доступним всім без виключення, розподілившись за ціновими категоріями, як розподілилось населення країни за своїми статками. На зміну першим важким і громіздким телефонам, прийшли  легші і тонкіші моделі з додатковими функціями, а їм на зміну, смартфони та планшети нового покоління, що замінили користувачам потребу у стаціонарному компьютері, дозволивши покласти його до кишені.

Колись, сама наявність такого предмету, як мобільний телефон, надавала його власнику можливість не тільки терміново поговорити у будь-якому місці з потрібними людьми, але й продемонструвати оточуючим свою важливість, заможність і винятковість. Сьогодні, відрізнити успішних та заможних людей від пересічних громадян стало важче. Тому вони почали змагатись один з одним на випередки у кого дорожча і пристижніша модель з необмеженою кількістю функцій. Попит, як кажуть, спонукає виробників до розробки  все нових і нових моделей, яким не видно кінця і краю.

Епідемія «мобілізаціі» охопила всі прошарки суспільства, без винятку, та стала приносити гарний прибуток виробникам і власникам салонів мобільного зв’язку. Гроші робились з повітря на експлуатаціі звичайної людської слабкості обумовленою у потребі спілкування. Люди розучились писати листи, оскільки  могли у реальному часі у режимі відеоконференціі дізнатись необхідну їм інформацію. Вони перетворились у розумний додаток до свого «крутого» телефона, який примушував їх відсилати sms-ки, скачувати мелодію, завантажувати фотографіі та відеозйомку і головне, говорити, говорити і ще раз говорити, як того вимагала реклама.

У Андрія Сапуненка у наявності були цілих три мобільних телефони і не тому, що йому не вистачало одного, і не тому, що він їх колекціонував, а тому, що вони морально застарівали ще до того як виходили з вжитку. Нові моделі, більш пристижні, витісняли старі, щоб за пів року теж перетворитись на брухт.

Андрій був людиною практичною, тому не викидав старі трубки, сподіваючись, що колись вони стануть у пригоді, тому складав їх, на всяк випадок, у шухляду письмового стола. Там вони чекали остаточного вирішення своєї участі. Для подарунку вони теж не годились, а викидати їх було жаль, бо вони таки вартували якихось грошей і були дорогі як пам'ять.

         Так буває, що часом звикаеш до якоїсь речі та починаєш відноситись до неї як до живої істоти, за яку несеш особисту відповідальність.

         Андрій був молодим, привабливим парубком, сповненим райдужних надій на своє майбутнє. Поки все у його житті складалось причудово. Батьки, після закінчення ним інституту, на його день народження, подарували Андрію окрему однокімнатну квартиру. Вклавши ключі до його рук вони сказали сину, що він тепер дорослий і на їх поміч може не розраховувати. Андрій вважав себе розумною людиною, тому рішення батьків прийняв як належне. Він подякував за подарунок та запевнив родичів, що готовий до самостійного життя і допомагати талановитому, здібному юнаку не потрібно, бо він і сам кому хочеш може допомогти.

        З дитинства Сапуненко виділявся серед однолітків підприємницькою жилкою, тому не забивав собі голову куди після інституту піти працювати. Він не збирався гарувати на чужого «дядька» за копійки, тому вирішив розпочати свій бізнес, щоб заробляти на життя та сильно не напружуватись. Андрій відкрив невеличкий салон мобільного зв’язку у спальному районі біля своєї домівки, бо аренда приміщення тут була менша ніж в центрі міста. Великих прибутків салон йому не приносив. Сказувалась велика конкуренція на ринку. Такі заклади з’являлись на кожному кроці як гриби після дощу. Вони відкривались навіть в підземних переходах і в кіосках на зупмнках громадського транспорту. Тим не менш, власний салон приносив йому більшу користь чим гроші, а саме, надавав статус успішного бізнесмена, що у його віці подобалось дівчатам.

         Андрій гарно вдягався, та міг дозволити собі носити в кишені будь-яку престижну модель мобільного телефону зі свого кіоску, але у нього не було того, що дійсно підтверджувало його статус поважного бізнесмена – автомобіля

         Кажуть, у кого є автомобіль, той мріє його продати, а у кого нема автомобіля, той мріє його придбати. Андрій Сапуненко теж мріяв придбати чотириколісного друга. У нього було велике бажання, але не було можливості. Грошей, які йому вдавалось зібрати ледве вистачало на «Таврію», яку поважні бізнесмени і за машину не вважали. Кредит у банку Сапуненко теж не хотів брати, бо вмів добре рахувати, тому не бачив ніякого сенсу влізати у кабалу кредитного боргу.