Копачі

Вітька не перший раз згодився на роботу копача. Діло не пильне та й не відмовиш же. Хоча правило завжди собі брав залізне — копати могилу тільки в день похорону. Мама з дитинства казала, що могила не має бути викопана зарання: потягне за собою ще одну смерть. І хоч він розміняв вже четвертий десяток і в подібне с того самого дитинства не вірив, чомусь цього правила він завжди притримувався.

Раніше його така робота й не лякала зовсім. Тільки цього разу на душі шкребло.

Ранок морозний, тільки кінець березня. Напарник його, Женька Бугайов, здавалося, й досі не прохмелився. Від постійних пиятик він вже опухав, виглядав на років десять старше та хапався час від часу за печінку. Вітька розумів, що то від неробства пиячить, але ж він не спивався. Це село. Тут завжди робота знайдеться. Та й не подобалося йому, що Женька за чекушку згодився допомогти. Ще налигається й роботу не закінчить.

Чоловіки, обидва з лопатами наперевіс, вийшли за село та пішли грунтовою дорогою до старого кладовища. Вітер з поля був пронизливим, колючим, аж защипало ноги під тонкими спортивками. Вітька зупинився, застібнув куртку по саме горло та дістав цигарку.

— Не перший раз, а не по собі, — буркнув він, затуляючи долонею цигарку від вітру.

— Погода паскудна, — не в тему кинув Женька.

Вітька зиркнув на нього, закинув лопату на плече та пішов далі.

Тільки-но він зайшов на кладовище, рука сама потягнулася перехреститися. Он як дивно воно буває: не віриш, не віриш, а коли страшно, то й не гріх перехреститися. Женька на те увагу не звернув, голосно прокашлявся, набрав повний рот мокротиння та схаркнув на землю.

— То обов'язково було робить? — насуплено запитав Вітька.

— Та годі тобі, мертвим все одно, — байдуже махнув рукою Женька.

— Мені не все одно, — грубо.

— Ат, чого завіся? — видно, що Женьку ще добре ламало з похмілля, тому на розмови та моральні сторони відвідин кладовища він плювати хотів. Що, власне, він і зробив.

Вітька ще якийсь час зле його роздивлявся, а потім рушив в бік потрібного місця.

Не любить він з алкашами працювати. Їм і на роботу насрати, й ведуть себе, як бидло. Він сам не був мазунчиком — в селі таким не виростеш — але до роботи ставився відповідально та охайно. Тим паче, на кладовищі. Зупинився біля потрібного місця, недопалок пригасив грубими пальцями та поклав його до кишені.

Робота пішла швидко. На вулиці потепліло, сонце гріло спини, тому чоловіки добряче впріли. Вирішили зробити перекур. Вітька скинув фуфайку на землю та запалив. Женька відійшов кудись за межі кладовища, видно, відлити. Дерева тихо погойдувалися від вітру, де-не-де чувся спів пташок. Женька довго не йшов, тому Вітька сам стрибнув на ями та продовжив роботу. Сьогодні йому хотілося все закінчити якомога швидше.

Чоловік добряче запихався, коли почув над головою жіночий голос.

— Добрий день!

Вітька звів голову та поглянув на молоду жінку.

— Добрий! — буркнув та продовжив на неї дивитися.

— Я вам обід принесла, ось, — на лавку поставила корзину та почала діставати з неї харчі.

— Дякую. Залиште там, ми потім візьмемо.

Хоча ніколи він не брав того обіду. Знав, що заведено, але ніколи не брав. Він по-своєму вшановував померлих.

— Тільки заберіть обов'язково, — жінка поглянула на нього темними очима.

Він раніше не бачив її тут. З міста, мабуть, приїхала. Хоча в ній він бачив схожість з померлою, для якої сьогодні працював.

— То баба ваша? — запитав він, а потім роботу продовжив.

— Звідки ви знаєте? — здивовано запитала жінка.

— Схожі, — коротко відповів.

— Всі так говорять, — дещо неохоче відповіла. — Хоч я б не сказала.

Вітька нічого не відповів. Він знав, для кого вони сьогодні могилу копають і хотів якомога швидше спекатися цієї роботи.

— Година-півтори й ми закінчили. Зможете ховати.

— Так вона ще не померла, — тихо відповіла.

— Не зрозумів? — грубо запитав Вітька. — Що значить "не померла ще"? — виліз з ями та обтрусив бруд зі штанів.

Жінка розгублено кліпнула очима.

— Ну, вона ще...

— Я тут тому, бо думав, що вона вже... — він замовк, аби втримати лють. — Не можна могилу пустою залишати, ще смерті будуть.

— Це все балачки, — кинула жінка. — Вона просто ще не...

— Я докопую та йду звідси, — перебив її він. — До мене питань ніяких, — розвернувся до ями знову. — І так все село знає, кого ховати будуть. Не помре вона, допоки дах не знімете.

Жінка зблідла.

Бабу Саньку все село й дійсно знало. Вона як чума місцева: де пройде, там і лихо. То в сусідки, з якою посваритися, — корова молоко перестане давати. То влізе хтось до двору старі чавуни покрасти — руку на лісопилці поріже. То нагрубіянить хто — зляже на декілька днів. Як чутка пішла, що здихає — Господи, прости — всі видихнули. Хоча й по-божому дехто згодився допомогти. Як Вітька, наприклад.

Він знав, на що баба Санька здатна.

— Вона поганого ніколи нікому не робила, — зле кинула жінка. — То ви, місцеві, як сльота, лізли. Не в ній проблема була, а у злості вашій, — розвернулася, аби йти.

— А я нічого не кажу. І чому ви тут всі знають. Після похорон тікайте, куди очі дивляться. Бо вас тут з'їдять.

Жінка щось пробурмотіла, розвернулася та пішла. Бугайов прийшов й перший ділом сунувся до наїдків. Вітька заперечувати не став — мовчки продовжив роботу.

— То коли похорони? — запитав Женька з набитим ротом. Він вже випив чарку, тому в очах йому дещо розвиднілося.

— Не знаю, не померла ще, — кинув Вітька.

— Ото лярва стара... Стільки злого наробила, а відкинутися не може, — заїдаючи вареним яйцем, п'яно посміхнувся Женька.

Вітька з огидою на нього глянув та наказав:

— Збирай манатки й пішов звідси. Я сам закінчу, — і продовжив роботу.

— А шо такого? — нерозуміюче запитав Бугайов.

— Нічого, — буркнув Вітька. — Сам закінчу.