Глава 35

                             До нової зустрічі

День промайнув швидше, ніж їм хотілося. Здавалося, тільки вранці вони зустрілися в центрі Львова, а тепер вечір уже повільно огортав місто. Сонце хилилося до заходу, кидаючи довгі золотаві тіні на бруківку, а ліхтарі один за одним запалювалися, ніби хтось невидимий вмикав їх за розкладом.

Ліда й Нікіта намагалися не дивитися на годинник. Не думати про поїзд. Не думати про від'їзд. Але час неможливо було зупинити. Він тік крізь пальці, як вода, залишаючи тільки спогади.

Перед тим як їхати на вокзал, вони ще раз зайшли до Coffee Lab. Оля саме закінчувала зміну — знімала фартух і протирала стійку вологим рушником. Побачивши їх, вона усміхнулася.

— Ну що, романтики, день закінчується? — спитала вона.

— Не нагадуй, — відповіла Ліда.

— Вибач. Але я все одно рада за вас. Ви такі... правильні.

Поруч бариста Андрій протирав кавомашину. Він підняв голову й подивився на Нікіту.

— Нікіта, якщо образиш Ліду, знай: ми знаємо, де тебе шукати.

— Андрію! — засміялася Ліда.

— Що? Я просто попереджаю. У нас тут ціла система спостереження.

Усі засміялися. Нікіта похитав головою, але усміхався.

— Добре. Я зрозумів.

— Сподіваюсь.

На сусідньому столику письменник Богдан друкував чергову главу своєї книги. Він підняв голову й кивнув Ліді.

— Щасливої дороги вашому хлопцю.

— Дякую, — відповіла Ліда.

— І не сумуйте. Головне, що ви знайшли одне одного. А відстань — це тимчасово.

Ліда й Нікіта переглянулися. Богдан мав рацію.

---

Коли вони вийшли з кав'ярні, місто жило своїм вечірнім життям. Сонце вже майже сховалося за дахами, залишаючи по собі рожево-гарячі відблиски на небі. Кур'єр Віталій поспішав із черговим замовленням — його червона куртка майоріла на вітрі. Пані Галина поверталася з магазину з пакетом продуктів — у руках вона тримала хліб, молоко й щось солодке в білій коробочці.

На лавці біля фонтану студентки Марія та Юля обговорювали майбутні іспити.

— Я кажу тобі, він питатиме про те, чого немає в конспектах, — казала Марія.

— Тоді я не знаю, що робити, — відповіла Юля.

— Вчити.

— Я вчу!

— Недостатньо.

Вони штовхали одна одну й сміялися.

Для них це був звичайний вечір. Для Ліди — ні.

Вона дивилася на ці маленькі сцени звичайного життя й думала про те, як швидко все змінюється. Ще вчора вона була такою самою, як ці дівчата — турбувалася про дрібниці, не думаючи про те, що життя може повернути в зовсім інший бік. А тепер у неї був Нікіта. І відстань, яку доведеться долати знову.

---

На вокзалі було людно. Біля кас стояли черги, люди тримали в руках квитки й валізи, хтось нервував, хтось спокійно чекав своєї черги. Провідниця пані Наталія перевіряла документи пасажирів — вона робила це швидко, але уважно, дивлячись кожному в очі. Молоде подружжя — Артем і Соломія — намагалися заспокоїти маленьку доньку Вероніку, яка плакала й не хотіла сидіти в колясці.

— Вероніко, дивись, які гарні вогні! — казала Соломія, показуючи на ліхтарі.

— Не хо-о-очу! — кричала дівчинка.

— А хочеш цукерку? — спитав Артем.

Дівчинка на секунду замовкла.

— Яку?

— Шоколадну.

— Дай!

Вона засміялась, і батьки полегшено видихнули.

Літній чоловік Петро читав газету на лавці — він тримав її близько до очей, бо зір уже не був таким гострим, як колись. Двоє туристів із Німеччини — високі, світловолосі — шукали свій вагон, розгублено дивлячись на номери.

Ліда тримала Нікіту за руку. Відчувала тепло його пальців, його присутність, його дихання поруч.

Оголошення про прибуття поїзда пролунало над платформою — голосний, металевий голос, який нікого не бентежив, крім них.

Ліда відчула, як серце стиснулося. Ось воно. Мить, якої вона боялася весь день.

---

У цей самий час у Чернівцях Влад сидів у кав'ярні разом з Анею. Вони трималися за руки й дивилися на екран телефону, чекаючи на повідомлення. Поруч стояли дві чашки кави — одна вже порожня, друга майже повна.

— Ну що, він уже їде? — запитала Аня.

— Думаю, так. Мав бути на вокзалі о цій годині.

Влад усміхнувся.

— Пам'ятаєш, як усе починалося?

— З координат? — Аня підняла брову.

— Так.

— Досі звучить неймовірно. Якщо б хтось сказав мені місяць тому, що я буду чекати на повернення хлопця, якого майже не знаю, я б не повірила.

Влад стиснув її руку.

— А тепер віриш?

— Тепер так, — відповіла вона. — Бо це реально.

---

У Львові Нікіта й Ліда стояли поруч на платформі. Навколо вирувало життя — хтось сміявся, хтось поспішав на поїзд, хтось зустрічав рідних після довгої дороги, обіймаючи їх так, ніби не бачилися роками.

— Не люблю цей момент, — тихо сказала Ліда. Голос тремтів — вона не могла цього приховати.

— Я теж, — відповів Нікіта.

— Але тепер усе інакше. Ми знаємо, що це не кінець.

Він кивнув.

— Тепер ми знаємо, що знову побачимося.

Поряд із ними стояла літня жінка пані Катерина. Вона проводжала онука на навчання — високого хлопця з великим рюкзаком, який нетерпляче переминався з ноги на ногу.

— Бабусю, я буду писати, — сказав він.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона обійняла його так міцно, наче боялася відпустити.

Подивившись на Ліду й Нікіту, пані Катерина тепло усміхнулася.

— Бережіть одне одного.

Ліда й Нікіта переглянулися.

— Будемо, — відповів Нікіта.

---

Поїзд повільно під'їхав до платформи. Його важке дихання, стукіт коліс, світло у вікнах — усе це робило момент ще реальнішим. Люди почали рухатися до вагонів. Провідники перевіряли квитки, допомагали пасажирам піднятися з важкими валізами. Час настав. Його не можна було відмотати назад.

Нікіта обійняв Ліду. Міцно. Без слів. Так, ніби намагався вмістити в цих обіймах усі ті дні, які вони будуть окремо. Бо іноді слова були зайвими. Іноді важливіше просто відчути людину поруч, запам'ятати її тепло, її запах, її присутність.