Глава 34

                      Ранок перед від'їздом

Ранок у Львові настав надто швидко. Ліда прокинулася ще до будильника — не від стороннього звуку, не від світла за вікном, а від чогось внутрішнього, що не давало спати. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю, яка в ранковому напівтемряві здавалася сірою й безмежною. Сон повністю зник. Бо сьогоди був останній день. Останній день, коли Нікіта був у Львові.

Вона лежала нерухомо, прислухаючись до свого серця, яке калатало швидше, ніж зазвичай. Відлік годин уже почався. О сьомій вечора він сяде в потяг, і через чотири години буде в Чернівцях. А вона залишиться тут. Сама. Чекати. Знову. Ця думка була гіркою, як недопита кава, яка охолола ще вчора. Вона заплющила очі й одразу побачила його обличчя — його усмішку, його очі, його руки, які тримали її вчора ввечері. Відчуття було таким сильним, що здавалося — він поруч, на відстані дотику. Вона простягнула руку в порожнечу, але там було тільки холодне повітря.

За вікном місто тільки прокидалося. Перші трамваї вже їхали вулицями — їхній дзвін лунав у ранковій тиші, змішуючись із далеким гавкотом собак і голосами перших перехожих. Десь на сусідній вулиці хтось вантажив товар у фургон — звук важких ящиків, які ставили на кузов, лунав надворі, створюючи ранкову симфонію. Десь унизу двірник пан Михайло прибирав подвір'я — важкі, розмірені рухи його мітли створювали звук, який Ліда знала з дитинства. Ш-ш-ш… ш-ш-ш… — ритмічно, заспокійливо, наче час зупинився. Сусідка пані Валентина вигулювала свого маленького песика Річі — він радісно гавкав на кожну пташку, наче бачив їх уперше в житті. Її голос лунав зі двору: «Річі, не бігай! Річі, стій!» Але пес не слухався, і пані Валентина тільки зітхала.

Усе було звичайним. Але для Ліди цей ранок був зовсім не звичайним.

Телефон засвітився на тумбочці.

Нікіта:

— Доброго ранку.

Ліда усміхнулася — усмішка була легкою, теплою, такою, яка з'являється, навіть коли ти ще не до кінця прокинувся. Вона взяла телефон, подивилася на час — щойно перевалило за сьому. Він теж не спав. Вона уявила, як він лежить у своєму готельному ліжку, дивиться в стелю, і теж не може заснути. Як він думає про неї. Як йому теж важко.

— Ти взагалі спав? — написала вона.

— Трохи. А ти?

— Я теж.

— Хвилюєшся?

Вона подивилася на повідомлення. На три крапки, які з'являлися й зникали — він теж вагався, добирав слова. Відповіла чесно:

— Так.

— Я теж.

Вона притулила телефон до грудей, ніби намагаючись зберегти його тепло. У кімнаті було прохолодно — батареї ще не ввімкнули, бо осінь тільки почала вступати у свої права. Вона загорнулася в ковдру й ще кілька хвилин лежала, дивлячись на стелю, намагаючись зібрати думки. Але вони не збиралися. Вони крутилися навколо одного — сьогодні він поїде. Сьогодні вони попрощаються. І це було важче, ніж вона очікувала. Вона думала, що звикла до відстані. Думала, що ті тижні розмов по телефону підготували її до цього. Але ні. Коли ти тримаєш людину за руку, коли відчуваєш її тепло, коли бачиш її усмішку наживо — відпускати стає в сто разів важче.

---

На кухні мама вже готувала сніданок — запах свіжих млинців наповнював квартиру, змішуючись із ароматом кави та ванілі. Доносився звук сковороди, що шипить, і голос мами, яка наспівувала якусь давню пісню. Тарас сидів за столом і сонно гортав стрічку новин у телефоні, час від часу позіхаючи. Його волосся було скуйовдженим, піжама — зім'ятою, а на обличчі застиг вираз людини, яка ще не до кінця усвідомила, що почався новий день.

— Доброго ранку, — сказала Ліда, заходячи на кухню.

— О, прокинулась, — усміхнулася мама, перевертаючи черговий млинець на сковороді. — А я вже думала, ти вирішила проспати весь день.

Тарас підняв очі від телефону.

— Сьогодні твій стоматолог їде? — спитав він із прямотою, яка була властива тільки йому.

— Тарасе…

— Що? Я просто питаю. Ти ж сама казала, що він їде сьогодні ввечері. Я маю право знати, що відбувається в житті моєї сестри.

Мама засміялася.

— Не чіпай сестру.

— Я не чіпаю. Я просто цікавлюся.

— Брешеш, — сказала мама, ставлячи тарілку з млинцями на стіл. — Ти просто хочеш її розіграти.

— Мамо!

— Сідай снідати.

Ліда лише похитала головою й сіла за стіл. На столі вже стояла чашка з гарячою кавою — мама завжди знала, що вона любить. Ліда взяла чашку в руки, відчула тепло, яке розливалося по пальцях. Але навіть кава сьогодні не допомагала приховати хвилювання. Вона відчувала, як ложка тремтить у її руках, коли вона розмішувала цукор. Тарас помітив — він завжди все помічав.

— Нервова? — спитав він, не піднімаючи голови.

— Нормально.

— Схоже на ні, — він усміхнувся. — Але я розумію. Увесь день попереду, а потім він їде. Це важко.

Ліда подивилася на брата. Іноді він був надто дорослим для своїх сімнадцяти років. У його очах було щось таке, що нагадувало їй батька — той самий спокій, та сама впевненість.

— Тарасе…

— Що?

— Дякую.

Він зніяковів — опустив очі, почав крутити телефон у руках.

— За що?

— За те, що розумієш.

Він відвів погляд.

— Та добре. Ти ж моя сестра.

Мама поставила перед Лідою тарілку з млинцями.

— Їж, поки теплі. І не переживай так. Ви ще побачитесь.

— Знаю, — сказала Ліда.

— Тоді їж.

---

У цей самий час Нікіта збирав речі в готельному номері. На кріслі лежав рюкзак — наполовину порожній, бо він не поспішав укладати речі, які розкидав учора ввечері. Світло за вікном було сірим, осіннім — таким, яке навіює сум і водночас затишок. На столі стояла майже порожня чашка кави, остиглої й гіркої, бо він забув її допити, коли думав про неї.

Він складав речі повільно — склав светр, потім діставав його назад, потім складав знову. Джинси, сорочка, зарядка для телефону. Ніби відтягував момент, коли доведеться застебнути блискавку й визнати, що ця подорож закінчується. Він підійшов до вікна, подивився на вулицю. Львів прокидався — перші машини, перші перехожі, перші посмішки. Він подумав про те, що сьогодні востаннє бачить це місто з вікна готелю. Принаймні — цього разу.