Глава 33

                         Вечір, на який чекали

Робочий день у Coffee Lab добігав кінця. Сонце за вікном уже хилилося до заходу, кидаючи довгі золотаві тіні на столики й підлогу. Ліда перевірила останні замовлення, попрощалася з кількома постійними клієнтами й нарешті видихнула — глибоко, на повні груди, ніби весь день тримала повітря в собі.

— Все, я офіційно вільна, — сказала вона, знімаючи фартух і вішаючи його на гачок.

— Нарешті, — усміхнулася Оля, яка стояла за стійкою, протираючи чашки. — Бо ти кожні п'ять хвилин дивилася на годинник.

— Неправда.

— Правда, — Оля підняла брову. — Я рахувала.

До розмови долучився бариста Андрій, який саме закінчував мити кавомашину.

— Я теж бачив, — сказав він, не піднімаючи голови.

— І ти туди ж? — Ліда обернулася до нього.

— Ми просто спостережливі люди, — Андрій усміхнувся. — Хоча коли людина закохана, це видно навіть крізь стіни.

Оля засміялась.

— От бачиш? Не тільки я.

Ліда закотила очі, але не стримала усмішки.

— Ви нестерпні.

— Але ти нас любиш, — сказала Оля.

Ліда взяла свою сумку й попрямувала до виходу.

— Передавай привіт стоматологу, — крикнув Андрій услід.

Ліда лише похитала головою, але усмішка не сходила з її обличчя.

---

На вулиці вже сутеніло. Львів поволі занурювався у вечірні вогні — ліхтарі запалювалися один за одним, роблячи місто схожим на казкову ілюстрацію. Біля входу в кав'ярню літній музикант Роман налаштовував скрипку — він готувався до вечірнього виступу, який давав майже щодня вже десять років поспіль. Поруч продавчиня квітів пані Оксана складала букети перед закриттям, обережно перев'язуючи стрічки й відкидаючи зів'ялі пелюстки. Туристи продовжували гуляти центром, фотографуючи старовинні будинки, які з кожним роком ставали лише красивішими.

Ліда глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря й попрямувала в бік Оперного театру. Ноги самі несли її вперед, ніби знали дорогу краще, ніж голова. Телефон завібрував.

Нікіта:

— Я вже біля Оперного.

Вона відчула, як серце прискорилося — знайоме, тепле відчуття, яке щоразу виникало, коли він писав або коли вона думала про нього.

— Буду за десять хвилин.

— Чекаю.

І це одне слово — «чекаю» — змусило її прискорити крок.

---

Ліда швидко одягла пальто на ходу, ледь не зачепивши сумкою вішалку біля дверей.

— Ну що, йдеш? — усміхнулася Оля з-за стійки.

— Так.

— Передавай привіт Нікіті, — сказала Оля з хитрою посмішкою.

— Оля…

— Що? Я чемна людина. Просто хочу, щоб він знав, що його тут чекають.

Ліда засміялась.

— Добре. Передам.

Вона вийшла на вулицю, і вечірній Львів зустрів її легким вітром і запахом свіжої випічки з сусідньої пекарні. Місто жило своїм життям — хтось поспішав додому після роботи, хтось тільки виходив на вечірню прогулянку, хтось сидів у кав'ярнях, насолоджуючись останніми теплими днями осені.

На лавці біля фонтану сиділи двоє студентів — Вітя та Ігор — і голосно сперечалися про футбол.

— Я кажу, «Динамо» візьме чемпіонство! — наполягав Вітя.

— Та ти що, вони вже не ті, — відмахувався Ігор. — Шахтар сильніший.

— Та ти нічого не розумієш у футболі.

— А ти розумієш?

Вони штовхали один одного, сміялися, але суперечка не вщухала.

Пані Марія вигулювала свого золотистого ретривера Рея — великого, пухнастого пса, який радісно бігав за кожною пролітаючою пташкою. Вона намагалася втримати поводок однією рукою, а іншою тримала телефон, розмовляючи з подругою.

— Та ні, Людо, я тобі кажу, цей рецепт — найкращий. Спробуй і побачиш…

Рей раптом рвонув уперед, і пані Марія ледь не випустила телефон.

— Рей, стій!

Але пес не слухав — він уже нюхав кущі біля книгарні, де продавець Дмитро саме закривав вітрину.

— Гарний пес, — сказав Дмитро, погладивши Рея по голові.

— Неслухняний, — зітхнула пані Марія. — Але я його люблю.

Дмитро усміхнувся й повернувся до вітрини, зачиняючи важкі металеві жалюзі.

---

Коли Ліда підійшла до Оперного театру, Нікіта вже чекав. Він стояв біля ліхтаря — високого, старого, такого, що пам'ятав ще кінець дев'ятнадцятого століття. Він тримав руки в кишенях пальта й дивився на людей навколо, які проходили повз, поспішаючи своїми справами. У його виразі не було ні нудьги, ні втоми — тільки спокійне очікування.

Побачивши її, одразу усміхнувся. Так, ніби день нарешті став правильним. Ніби всі ті години, які вони провели порізно, тепер не мали значення, бо зараз вона тут.

— Привіт, — сказала Ліда, підходячи ближче.

— Привіт, — відповів він.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Наче навіть після вчорашнього ще не звикли, що тепер можуть бачитися наживо, що не треба дивитися в екран, щоб побачити усмішку.

— Як робота? — запитав Нікіта.

— Шумно. Багато людей. Студенти з ноутбуками, туристи з кавою, пані Галина з м'ятою.

— Пані Галина?

— Постійна клієнтка. Вона завжди замовляє чай з м'ятою й розповідає про своїх онуків. Сьогодні вона сказала, що я свічуся.

Нікіта усміхнувся.

— І що ти відповіла?

— Що просто настрій хороший.

— А правда?

Ліда подивилася на нього.

— Правда.

Він узяв її за руку — тепло, впевнено, ніби вони робили це сотні разів.

— У мене теж, — сказав він. — Іра знову тебе дражнила? — спитала Ліда.

Нікіта засміявся — голосно, вільно, так, що кілька людей поруч озирнулися.

— А звідки ти знаєш?

— Бо вона завжди це робить. Ти мені сам розповідав.

— Правда, — кивнув він. — Сьогодні вона сказала, що в мене вигляд «непристойно щасливий».

— Непристойно?

— Її слова.

Ліда засміялась.

— А мені подобається її формулювання.

— Я їй теж так і сказав.

Вони повільно рушили вулицею, тримаючись за руки. Поруч проходили місцеві жителі та туристи — хтось із великими рюкзаками, хтось із маленькими дітьми, хтось просто безцільно блукав вулицями, насолоджуючись вечором.