Глава 32

                               Робочий день

                                  і очікування

Ранок у Coffee Lab видався дуже активним. Щойно Ліда зайняла своє місце за стійкою адміністратора, до кав'ярні почали заходити перші відвідувачі — ще сонні, ще не готові до нового дня, але вже такі, що потребували ранкової дози кофеїну.

— Доброго ранку, — усміхнулась вона чоловіку в діловому костюмі, який тримав у руках шкіряний портфель і виглядав так, ніби вже встиг вирішити всі проблеми світу до восьмої ранку.

— Доброго. Один американо з собою, будь ласка.

— Зараз буде.

Її пальці вже звично натискали кнопки кавомашини, поки очі мимоволі ковзали до телефону, що лежав поруч. Він ще не писав — але вона знала, що напише. Він завжди писав зранку.

---

За наступні пів години кав'ярня майже заповнилася. Студенти з ноутбуками зайняли кілька столиків біля вікна — вони прийшли готуватися до іспитів, але поки що голосно обговорювали вчорашню вечірку. Молода мама Марина з шестирічною донькою Софійкою замовили гарячий шоколад і круасан — дівчинка радісно ляскала в долоні, коли побачила чашку з маршмелоу. Двоє туристів із Польщі — Павел і Томаш — довго вибирали десерти, радячись про кожен шматочок, ніби від цього залежала їхня подорож.

Біля вікна сидів письменник Богдан, який майже щодня працював тут над своєю книгою. Він пив чорну каву без цукру й дивився у вікно таким поглядом, ніби шукав натхнення серед львівських дахів. А біля дверей з'явилася пенсіонерка пані Галина, одна з найпостійніших відвідувачок. Вона завжди замовляла одне й те саме й завжди усміхалася так, ніби Ліда була її онукою.

— Як завжди, доню, чай з м'ятою, — усміхнулася вона.

— Уже готують, пані Галино, — відповіла Ліда, кидаючи пакетик чаю в окріп.

— А ти сьогодні якась особлива, — примружилась пані Галина. — Світишся вся. Молодий хлопець?

Ліда ледь не впустила чашку.

— Що? Ні, просто настрій хороший.

Пані Галина хитро подивилася на неї.

— Я теж колись так казала. А потім вийшла заміж за свого Степана і сорок років прожила щасливо.

Ліда засміялась — і відчула, як щоки теплішають.

— Ось ваша м'ята.

— Дякую, люба. Щасти тобі.

І вона пішла до свого столика, залишивши Ліду з думками, які нікуди не дівалися.

---

— Лідо, допоможеш із замовленням? — покликала Оля з-за кавомашини.

— Уже йду.

Ліда швидко підійшла до стійки, де Оля вже збивала молоко для лате.

— Ти сьогодні швидка, — помітила Оля.

— А що, раніше була повільна?

— Раніше ти була задумана. А сьогодні — ніби всередині тебе хтось увімкнув мотор.

Ліда взяла готову каву й поставила на піднос.

— Можливо.

— Нічого собі «можливо», — Оля усміхнулась. — Це через Нікіту?

Ліда не відповіла. Але її мовчання було голосніше за слова.

---

Тим часом в іншій частині Львова Аня поспішала до своєї кав'ярні. Вона запізнювалася — вчорашній вечір із Владом затягнувся, і вони говорили про щось таке важливе, що час пролетів непомітно. Він уже поїхав назад до Чернівців рано-вранці, але залишив повідомлення, яке вона перечитувала дорогою.

Влад уже написав їй зранку:

— Не забудь пообідати. І не кажи, що ти доросла людина, бо ти забуваєш їсти, коли багато роботи.

Аня тільки усміхнулася.

— Я доросла людина, — написала вона.

— Саме тому нагадую.

Вона засміялась уголос, і перехожий, який ішов поруч, здивовано озирнувся. Але їй було байдуже.

---

У Чернівцях день теж набирав обертів. У стоматології Vlasov Нікіта приймав першого пацієнта — чоловіка років п'ятдесяти, який тримався за щоку й дивився на стоматологічне крісло так, ніби воно мало зжерти його живцем.

— Лікарю, сподіваюсь, сьогодні без болю? — спитав пацієнт, нервово стискаючи підлокітники.

— Якщо будете слухатися — без болю, — спокійно відповів Нікіта.

— Тоді домовились.

Чоловік закрив очі й розтулив рота, а Нікіта взяв інструмент. Його руки працювали чітко, майже автоматично — роки практики зробили ці рухи другою натурою. Але думки були не тут. Вони були там — у Львові, біля неї, у вчорашньому вечорі, коли вона стояла в його обіймах і тихо сміялася.

---

У приймальні сиділа адміністраторка Іра, гортаючи графік прийомів. Поруч із нею медсестра Христина переглядала список пацієнтів на сьогодні й час від часу поглядала на двері кабінету Нікіти.

— У Нікіти сьогодні хороший настрій, — сказала Христина.

— Я помітила ще зранку, — відповіла Іра, навіть не піднімаючи голови. — Він прийшов на пів години раніше й усміхався. Два рази.

— Два рази? — Христина підняла брову. — За одну годину?

— За пів години.

— Це рекорд.

Іра усміхнулась.

— Причину знаємо?

Христина примружилась.

— Здається, знаємо. Кажуть, він їздив до Львова на вихідні.

— І не просто їздив, а повернувся з квітами, — додала Іра.

— Ого. Це серйозно.

— Схоже на те.

---

На вулицях Чернівців життя теж вирувало. Студенти Максим і Денис стояли біля входу в університет і голосно сперечалися про майбутню сесію. Один стверджував, що викладач з історії завалив половину групи, другий — що вони просто не вчили.

— Та я вам кажу, він питав про те, чого немає в конспектах! — кричав Максим.

— Бо треба було ходити на лекції, — парирував Денис.

— Я ходив!

— Ти спав на лекціях, це не вважається.

Вони штовхали один одного й сміялися, незважаючи на всі страхи перед іспитами.

У невеликій книгарні продавчиня Наталя розкладала нові книги на полиці. Вона любила цю роботу — тиху, спокійну, де можна бути серед книжок, які пахнуть свіжим папером і можливостями. Сьогодні вона поставила на видне місце новий роман львівської письменниці, який уже хвалили в соцмережах.

А біля центральної площі вуличний музикант Артем грав на гітарі знайомі всім пісні. Люди кидали монети в його футляр, хтось зупинявся послухати, хтось проходив повз, але музика лунала над площею, роблячи цей день трохи кращим.