Глава 31

                                  Нічний Львів

Ліда зайшла у під’їзд повільно, все ще тримаючи телефон у руці. За спиною залишився холодний вечірній Львів, шум трамваїв, які дзвеніли на перехрестях, і Нікіта, який ще кілька хвилин стояв біля її будинку, дивлячись услід, поки вона не зникла за дверима. Вона піднялась сходами на свій поверх — кожна сходинка здавалася важчою, ніж зазвичай, бо ноги не хотіли йти, а думки залишалися там, унизу, біля нього. І зупинилась біля дверей квартири, намагаючись заспокоїти серце, яке все ще калатало десь у горлі. Марно. Воно не слухалося.

Вона притулилася лобом до холодних дверей, заплющила очі й на секунду уявила, що він поруч. Що вони не попрощалися. Що він стоїть за спиною, кладе руку на плече, і каже: «Я ще не пішов». Але коли вона відкрила очі — за дверима була тільки тиша під'їзду, і далекий звук кроків, які вже віддалялися.

---

Щойно Ліда відкрила двері, з кухні одразу почувся голос мами — теплий, знайомий, але сьогодні в ньому була та особлива інтонація, яка з'являлася щоразу, коли мама хотіла щось випитати.

— Нарешті. Я вже думала, ти вирішила переїхати в центр міста.

Ліда ледь усміхнулась, знімаючи пальто й вішаючи його на гачок біля дверей. Рухи були повільними — вона не поспішала, ніби намагаючись відтягнути момент, коли доведеться відповідати на запитання.

— Просто гуляли довго.

— «Гуляли», — повторила мама з дуже підозрілою інтонацією, виглянувши з кухні й витираючи руки об рушник. — Це той хлопець із Чернівців? Не той, про якого ти мені розповідала? З яким ви постійно говорите по телефону?

Ліда завмерла на секунду. Вона знала, що це питання рано чи пізно прозвучить, але все одно не була готова.

— Мамо…

— Що «мамо»? Ти останній тиждень усміхаєшся в телефон так, ніби виграла мільйон. Я не сліпа.

Із кімнати визирнув молодший брат Ліди — Тарас, сімнадцятирічний підліток із вічно скуйовдженим волоссям і телефоном у руках. Він чув розмову зі своєї кімнати, і цікавість перемогла.

— Ооо, це той Нікіта? — одразу спитав він із широкою, майже торжествуючою усмішкою. — Той, з яким ти спиш по телефону?

Ліда закотила очі.

— Ми не спимо по телефону. Ми просто говоримо допізна.

— Ага, — Тарас підняв брову. — І тому ти щоранку ходиш із щасливими очима? Люди так виглядають або після хороших новин, або коли закохані.

— Тарасе, йди звідси.

— Не піду. Мені цікаво.

— Ви всі сьогодні проти мене? — видихнула Ліда, проходячи на кухню.

Тарас засміявся й пішов за нею.

— Ні, нам просто цікаво. Ти ніколи не приводила додому хлопців, а тут раптом якийсь Нікіта із Чернівців.

— Я його не приводила. Ми просто гуляли містом.

— І це після місяців розмов по телефону? — спитала мама, ставлячи на стіл чайник. — Лідо, я не вчора народилася.

---

На кухні пахло чаєм і домашньою випічкою — мама спекла яблучний пиріг, який Ліда любила з дитинства. Золотава скоринка, теплий запах кориці, трохи цукрової пудри зверху. Все було таким звичним, домашнім, безпечним. Але сьогодні навіть цей запах не міг її заспокоїти.

Мама поставила перед Лідою чашку гарячого чаю — міцного, із лимоном і медом, той, який завжди варила, коли хотіла поговорити по душах.

— Ну? І який він? — спитала мама, сідаючи навпроти.

Ліда обхопила чашку руками, відчуваючи тепло, яке розливалося по пальцях. Вона дивилася на чай, на золотисту поверхню, на пару, яка піднімалася вгору, і намагалася знайти правильні слова.

— Нормальний.

Тарас, який сидів поряд із телефоном у руках, одразу фиркнув зі сміху.

— Якщо дівчина каже «нормальний», значить там усе дуже серйозно. Це закон.

— Замовкни.

— Я ж правий. Ти вся червона, коли про нього говориш.

Ліда сховала усмішку за чашкою чаю. І ненавиділа те, що брат справді був правий. Вона відчувала, як щоки теплішають, як серце знову прискорюється, варто лише згадати його обличчя.

— Він добрий, — сказала вона нарешті, не піднімаючи очей. — Уважний. Смішний. Іноді надто серйозний, але мені це подобається.

— І ти його кохаєш? — прямо спитала мама.

Ліда завмерла.

— Ми тільки зустрілися вперше сьогодні.

— Це не відповідь.

Вона подивилася на маму — на її мудрі, трохи втомлені очі, які бачили в житті багато чого.

— Я не знаю, — чесно відповіла Ліда. — Але я хочу дізнатися.

Мама кивнула, ніби ця відповідь її задовольнила.

— Тоді все правильно.

---

Тим часом Нікіта повільно йшов вечірнім Львовом до готелю. Він не поспішав — навпаки, йшов повільно, ніби намагаючись розтягнути цей вечір, вдихнути якомога більше повітря цього міста, яке тепер асоціювалося з нею.

Місто було красивим у нічному світлі. Ліхтарі світили м'яким жовтим світлом, роблячи навіть звичайні вулиці казковими. На площі Ринок грали вуличні музиканти — скрипаль і гітарист, їхня музика змішувалася з гамором натовпу, сміхом, дзенькотом келихів із найближчих ресторанів. Туристи фотографували старі будинки, підлітки бігали між фонтанами, хтось танцював просто неба. А біля кав’ярень стояли компанії місцевих жителів, які обговорювали свої справи, не звертаючи уваги на гостей міста.

— Слухай, брат, закурити є? — почувся голос поруч.

Нікіта озирнувся. Біля ліхтаря стояли двоє хлопців років двадцяти — один у темній куртці, другий у светрі з оленями, який виглядав кумедно серед осіннього вечора.

Нікіта похитав головою.

— Не курю.

— Правильно робиш, — серйозно сказав один із них, той, що в куртці. — Тут і без того нервів вистачає. Особливо коли ти закоханий.

Його друг засміявся.

— А ти звідки знаєш?

— Дивись на нього, він увесь день по місту з дівчиною ходить, а тепер сам собі усміхається.

Нікіта теж усміхнувся.

— Так помітно?

— Як світлофор уночі, — відповів хлопець у светрі. — Але це круто. Рідко побачиш когось таким щасливим у цьому місті.

Вони обидва засміялись, а Нікіта пішов далі, все ще посміхаючись.