Глава 29

                            Львів для двох

У кав’ярні ставало дедалі людніше. За сусідніми столиками хтось працював за ноутбуком, хтось голосно сміявся, десь брязнули чашки, хтось сперечався про політику, хтось замовляв третю каву за ранок. Але для Ліди все це ніби звучало десь далеко, за скляною стіною, яку неможливо пробити. Бо навпроти сидів Нікіта. Справжній. Живий. Не на екрані телефону, не в її уяві, а тут — на відстані витягнутої руки.

І кожного разу, коли вона випадково ловила його погляд, всередині все одно щось стискалось, наче це було вперше. Наче вони не просиділи так уже годину, розмовляючи про все й ні про що. Наче вона досі не могла повірити, що він приїхав.

— Ти досі так дивишся, ніби не віриш, — усміхнулась вона, ховаючи сором'язливу посмішку за чашкою кави.

Нікіта сперся ліктем на стіл, підперши підборіддя рукою. В його очах було щось таке, що змушувало її серце битися швидше — не напружене, не вимогливе, а тепле, замислене, сповнене чогось такого, що не потребувало слів.

— Бо не вірю, — відповів він.

— Минуло вже майже дві години.

— І що? — Він ледь усміхнувся, і ця усмішка зробила його обличчя молодим, майже хлоп'ячим. — Для мене це все ще виглядає як щось нереальне. Я уявляв цю зустріч стільки разів, що тепер, коли вона відбулася, мій мозок відмовляється це приймати.

Ліда опустила очі в чашку, ховаючи усмішку, яка розривала її зсередини. І помітила, що її рука лежить зовсім поруч із його — так близько, що достатньо лише трохи посунути пальці, і вони торкнуться. Серце одразу пришвидшилось, наче маленький звір у клітці, який відчув свободу.

Нікіта теж це помітив. Кілька секунд дивився на їхні руки, на цю маленьку відстань, яку можна було подолати одним рухом. А потім обережно торкнувся її руки — ніби перевіряючи, чи можна, чи не відсмикне вона, чи не злякається.

Ліда не відсунулась. Навпаки — ледь помітно стиснула його пальці у відповідь, ніби кажучи: «так, це правильно, це можна».

І цього вистачило, щоб між ними знову стало тихо. Не тієї тиші, яка буває незручною, коли не знаєш, що сказати, а тієї, яка наповнена — теплом, спокоєм, розумінням без слів.

---

Оля пройшла повз їхній столик із підносом брудних чашок і ледь помітно усміхнулась сама до себе. Вона не могла не помітити, як вони дивляться одне на одного, як їхні руки сплелися на столі, як уся кав'ярня для них перестала існувати.

— Я вам не заважаю? — пожартувала вона, зупиняючись на секунду.

Ліда одразу засміялась — голосно, вільно, так, що кілька людей за сусідніми столиками озирнулися.

— Дуже.

— Ой, вибачте, — Оля притиснула руку до грудей, вдаючи величезне каяття. — Я просто хотіла запитати, чи не потрібно вам щось ще? Бо ви вже годину сидите над однією кавою.

— Все добре, — сказав Нікіта, теж не стримуючи сміху. — Кава чудова.

Оля подивилася на нього з примруженими очима.

— Ти мені подобаєшся. Хоча я все ще думала, що ти вищий.

— Олю! — Ліда скривилась.

— Що? Я правду кажу.

Нікіта лише похитав головою, усміхаючись.

— Добре, я зникла, — сказала Оля, розвертаючись. — Але Лідо, ти сьогодні точно не працюєш головою.

— Я взагалі сьогодні не працюю.

— Це видно, — кинула Оля через плече, зникаючи за стійкою.

---

Коли вона відійшла, Нікіта подивився на Ліду.

— Вона завжди така?

— Ще гірша, — відповіла Ліда, закочуючи очі.

— Мені вже страшно.

— Правильно, бійся. Вона тепер буде тебе тестувати кожного разу, коли ти приїдеш.

— Кожного разу? — перепитав він, виділяючи голосом останнє слово.

Ліда замовкла на секунду, зрозумівши, що сказала. Але не захотіла забирати слова назад.

— Так, — відповіла вона просто. — Кожного.

Вони обоє засміялись — і Ліда раптом зрозуміла, що їй легко. Настільки легко, ніби вони знайомі значно довше, ніж насправді. Ніби не було тижнів очікування, хвилювання, безсонних ночей, коли вона крутилася в ліжку, перечитуючи їхні повідомлення. Ніби вони завжди були поруч — просто чекали слушного моменту, щоб зустрітися.

---

— Хочеш прогулятись? — спитав Нікіта через деякий час, коли їхня кава вже давно охолола, а розмова перетікала з теми на тему, як вода, яка не знає перешкод.

Вона одразу кивнула, навіть не задумуючись.

— Так.

Вони вийшли з кав'ярні, і дзвіночок над дверима знову тихо дзенькнув. Ліда на секунду озирнулась — Оля стояла за стійкою і показувала їй два великі пальці вгору. Ліда засміялась і махнула їй рукою.

На вулиці стало трохи тепліше — сонце піднялося вище, розганяючи ранковий холод. Львів шумів раннім днем: люди гуляли центром, фотографували старі будинки з химерною архітектурою, сиділи на терасах кав'ярень, укрившись пледами, хтось тримав у руках повітряні кульки, хтось — квіти. А вони йшли поруч, повільно, іноді торкаючись плечима, іноді випадково сплітаючи пальці, ніби перевіряючи, чи це все ще реально.

— Ти покажеш мені своє місто? — спитав Нікіта, дивлячись на високі будинки, на балкони з кованими ґратами, на бруківку, яка пам'ятала століття.

Ліда подивилась на нього. Її очі блищали — не від сліз, а від того особливого світла, яке з'являється, коли ти ділишся чимось важливим.

— А якщо я не хочу ділитись Львовом?

Він усміхнувся — тією легкою, теплою усмішкою, яка була тільки для неї.

— Пізно. Я вже тут.

---

Вона повела його вузькими вуличками, які знала майже напам'ять. Показувала дворики, сховані від людських очей, де час ніби зупинився. Будинки з історією, про яку можна було розповідати годинами. Місця, де любила сидіти після роботи, дивлячись на захід сонця. І весь цей час Нікіта дивився не стільки на місто, скільки на неї — на те, як вона розповідає, як жестикулює, коли хвилюється, як її очі запалюються, коли вона показує щось особливе.

— Ти знову дивишся, — помітила Ліда, зупиняючись біля невеликого фонтану, який муркотів, мов кіт на сонці.

— Бо ти краще за Львів, — відповів він без тіні усмішки — абсолютно серйозно.