Глава 28

                                   Поруч

Перші хвилини після зустрічі здавались нереальними. Наче хтось змінив правила світу — вимкнув звук, сповільнив час, зробив усе трохи розмитим, нечітким, але водночас гострішим, ніж будь-коли. Ще вчора між ними були сотні кілометрів, екрани, повідомлення, дзвінки серед ночі, коли ніхто з них не міг заснути. Ще вчора вона дивилася на нього крізь екран, ловила кожну інтонацію, кожен погляд, намагаючись вгадати, який він у реальності.

А зараз — Ліда стояла в його обіймах посеред львівського вокзалу й чула, як б’ється його серце. По-справжньому. Не через телефон, не через динаміки — а так, як б'ється справжнє, живе серце. Відчувала тепло його тіла — не уявне, не те, яке вона домальовувала в своїх думках, а реальне, яке проникало крізь одяг, яке зігрівало зсередини. Вдихала запах — кава, дорога, щось ще, що було тільки його.

Вона повільно відсторонилась. Лише трохи, настільки, щоб подивитись на нього зблизька, на відстані, яка не вимагала збільшення чи фокусування. І знову усміхнулась — не тим, що вона робила для клієнтів у кав'ярні, не тим, яким посміхалася в телефон, а справжнім, який виривався зсередини, який вона не контролювала. Нікіта теж дивився так, ніби досі не до кінця вірив, що це реальність. Наче боявся, що зараз пролунає будильник, і він прокинеться в самотній квартирі в Чернівцях.

— Я не знаю, що сказати, — тихо зізналась Ліда. Голос тремтів — не від холоду, не від страху, а від того, що всередині було надто багато всього, що не вміщалося в прості слова.

Він ледь засміявся — тихо, трохи хрипко, так, як вона любила.

— Я теж.

Пауза. Він дивився на неї, на її очі, на усмішку, яка не сходила з обличчя, на те, як вітер розвівав її волосся.

— Але мені дуже хочеться ще раз тебе обійняти.

Вона не стримала усмішки. Усмішка була легкою, майже сором'язливою — такою, яка буває, коли хтось каже те, що ти сама думаєш.

— То чому ти досі цього не зробив?

Нікіта усміхнувся ширше — і знову притягнув її до себе. Цього разу вже впевненіше, без тієї обережності, яка була секунду тому, без остраху зробити щось не так. Він відчув, як вона розслабляється в його руках, як її тіло перестає тремтіти, як вона притискається до нього, ніби шукаючи захисту або просто тепла.

Ліда заплющила очі. Від нього пахло кавою, холодним ранковим повітрям і чимось дуже знайомим — наче вона знала цей запах давно, хоч це була їхня перша зустріч. Відчула, як його рука ковзає по її спині, як він вдихає запах її волосся. І в цю секунду світ навколо зник — не поступово, а одразу, наче хтось натиснув кнопку «вимкнути звук». Не було вокзалу, не було людей, які проходили повз, не було гучномовця, який щось оголошував. Були тільки вони.

---

— Це дивно, — тихо сказала вона, коли вони трохи відсторонилися.

— Що саме? — спитав Нікіта, не відпускаючи її руки.

— Те, що мені зовсім не ніяково. Я думала, що буду червоніти, затинатися, не знати, куди дивитися. Але зараз… мені спокійно.

Нікіта подивився на неї уважно, ніби шукаючи в її очах підтвердження цим словам.

— У мене так само.

Пауза.

— Наче ми вже бачились. Не в телефоні, а по-справжньому. Наче це не перша зустріч, а продовження чогось, що почалося давно.

Ліда кивнула. Вона відчувала те саме, але не могла пояснити це словами. Як пояснити те, для чого в мові ще не придумали назви?

Люди навколо поспішали своїми справами, хтось когось зустрічав, хтось прощався, хтось тягнув важкі валізи через платформу, хтось тримав у руках квіти або повітряні кульки. А вони ніби випадали з цього шуму — стояли в центрі натовпу, але були окремо, у своєму маленькому світі, який щойно створили.

— Ти змерзла? — спитав Нікіта, помітивши, як вона ледь помітно тремтить.

Ліда похитала головою.

— Ні.

Хоч насправді трохи тремтіла. Але не від холоду. Від того, що її тіло все ще не могло повністю повірити в те, що відбувається.

Він узяв її за руку — просто, природно, ніби вони робили це сотні разів. І цей простий рух знову змусив серце Ліди збитися з ритму. Бо це теж було вперше. Не через екран, не уявно, не в її снах, які вона не могла контролювати. А реально. Він тримав її за руку. Вона відчувала тепло його пальців, легкий тиск, який не був ні занадто слабким, ні занадто сильним — ідеальним.

— Ходімо звідси? — тихо сказав Нікіта.

— Куди?

Він усміхнувся — тією легкою, теплою усмішкою, яка з'являлася щоразу, коли він дивився на неї.

— Не знаю. Просто з тобою.

Ліда засміялась — голосно, вільно, так, що кілька людей навколо озирнулися. І це сміх остаточно зняв напругу, розтопив останні крижини страху, які ще залишалися десь у глибині.

---

Вони повільно вийшли з вокзалу. Львів зустрів їх холодним осіннім ранком, запахом свіжої кави з найближчого кіоску та шумом трамваїв, які дзвонили на перехрестях. Небо було чистим, яскраво-синім, без жодної хмаринки — наче сама погода вирішила зробити цей день особливим.

Нікіта ніс рюкзак на одному плечі, тримаючись іншою рукою за Ліду. І це виглядало так природно, ніби вони робили так завжди, ніби не було тих місяців, коли вони могли тільки дивитися одне на одного крізь екран, ніби не було відстані, яка здавалася непереможною.

— Ти весь час дивишся на мене, — помітила Ліда, ловлячи його погляд.

— Бо ти справжня, — відповів він.

Вона закотила очі, усміхаючись.

— Ти вже це казав.

— Але я досі не звик. Ти не уявляєш, скільки разів я уявляв цей момент. І він завжди був розмитим, нечітким. А зараз ти тут. Реальна. І це краще, ніж будь-яка уява.

Ліда опустила очі, відчуваючи, як щоки теплішають. Вона не знала, що відповісти, тому просто міцніше стиснула його руку.

---

Вони йшли повільно, без поспіху — наче хотіли розтягнути кожну хвилину цього ранку, наче знали, що час біжить швидше, коли ти щасливий, і намагалися його обдурити. Нікіта роздивлявся місто — вузькі бруковані вулички, старі будинки з вишуканою архітектурою, кав'ярні, які відчинялися одна за одною. Він бував у Львові кілька разів, але сьогодні місто здавалося іншим — теплішим, затишнішим, майже рідним.