Глава 27

                                    Вокзал

Ліда приїхала занадто рано. Вона зрозуміла це ще тоді, коли зайшла у будівлю вокзалу й подивилась на табло. До прибуття потяга залишалось двадцять сім хвилин. Двадцять сім. Це було нестерпно довго. Вона стояла посеред просторого залу, де сотні людей поспішали своїми справами, і відчувала, як кожна секунда тягнеться, наче гумка, яку тягнуть у різні боки.

Вокзал жив своїм життям — гучномовець оголошував прибуття та відправлення, люди бігли з валізами, хтось плакав, прощаючись, хтось сміявся, зустрічаючись. Запах кави змішувався із запахом дороги, бензину та чужих парфумів. А Ліда стояла посеред цього хаосу й стискала телефон у руці, поки серце билося так сильно, що вона відчувала це фізично — важкі, гучні удари, які відлунювали в скронях, у пальцях, у кінчиках вух.

— Ти вже там? — прийшло повідомлення від Нікіти. Вона подивилася на екран — його ім'я, його слова. Від них завжди ставало тепліше, але сьогодні вони викликали ще й хвилювання.

Вона швидко надрукувала:

— Так.

Пауза. Вона думала, чи додати ще щось, але вирішила не писати зайвого. Зараз головне було просто бути тут.

— А ти?

Відповідь з’явилась майже одразу. Наче він сидів біля вікна і чекав саме цього питання.

— За годину буду.

Ліда повільно видихнула. Це вже було реально. Не розмови в телефоні, не відеодзвінки, не спільні ночі, коли вони засинали, слухаючи дихання одне одного. Це було зараз. Це вже відбувалося.

---

Вона вийшла ближче до платформи. Холодне повітря вдарило в обличчя, трохи заспокоюючи — воно було свіжим, чистим, таким, що прояснювало голову. Людей ставало більше — хтось приїжджав, хтось вирушав у дорогу. Потяги приїжджали й рушали, змінюючи один одного, мов кадри в кінострічці. І кожного разу, коли черговий вагон зупинявся, серце Ліди на секунду завмирало — а раптом це він? А раптом зараз?

Вона знайшла вільну лавку, сіла на край, поклала сумку поруч. Руки тремтіли — не від холоду. Вона сховала їх у кишені пальта, намагаючись заспокоїти. Вдих. Видих. Вдих. Не допомагало.

Телефон завібрував. Вона дістала його — Нікіта надіслав фото. Краєвид за вікном потяга: поля, дерева, небо. І короткий підпис: «Я їду до тебе. Це реально.»

Ліда усміхнулась. Усмішка була легкою, майже несвідомою — такою, яка з'являється, коли ти дивишся на щось, що робить тебе щасливою, навіть якщо ти цього не планувала. Вона відповіла:

«Я чекаю. Дуже.»

«Знаю. І це мене трохи лякає.»

«Чому?»

«Бо я боюся не виправдати очікувань.»

Вона задумалась. Як відповісти так, щоб він зрозумів? Щоб він перестав хвилюватися? Але що вона могла сказати? Вона й сама хвилювалася.

«Ти вже їдеш до мене. Це більше, ніж будь-які очікування.»

Він не відповів одразу. Але вона бачила, що він читає.

---

У потязі Нікіта теж не міг всидіти спокійно. Він уже разів п'ять перевірив час — годинник показував майже однакові цифри, але він все одно дивився. І ще більше — телефон. Повідомлення від Ліди відкривались автоматично, наче так він ставав ближче до неї. Він уже знав їх напам'ять, але все одно перечитував, ніби шукав у них щось нове, чого не помітив раніше.

Навпроти сидів чоловік років сорока — невисокий, у темній куртці, із зачіскою, яка вже почала рідшати. Він уже кілька хвилин дивився на Нікіту з легкою, доброзичливою усмішкою.

— До дівчини їдеш? — спитав він.

Нікіта підняв очі від телефону, трохи зніяковівши — його викрили.

— Так помітно?

Чоловік засміявся — неголосно, привітно.

— Ти хвилюєшся більше, ніж студенти перед екзаменом. І дивишся на телефон так, ніби там відповіді на всі питання.

Нікіта похитав головою, але усміхнувся.

— Можливо.

— Це нормально, — чоловік відкинувся на сидінні. — Я колись теж так їздив. Тисячу кілометрів заради однієї людини. І знаєш що?

— Що?

— Воно того варте.

Нікіта кивнув, не промовляючи ні слова. Він і сам це знав.

---

Він знову відкрив чат. Подивився на її останнє повідомлення. «Ти вже їдеш до мене. Це більше, ніж будь-які очікування.» Він читав ці слова знову і знову, намагаючись повірити в них. І написав:

«Я, здається, зараз помру від хвилювання», — написала Ліда одночасно.

Він усміхнувся — не стримано, а щиро, на всю силу. Усмішка була легкою, майже дитячою — такою, яка з'являється сама собою, коли ти не контролюєш емоції.

«Не можна», — відповів він. «Я ще не приїхав.»

Вона засміялась прямо на платформі. Сміх був тихим, але щирим, і кілька людей, які стояли поруч, навіть озирнулись — хтось із подивом, хтось із легкою усмішкою.

«Лідо, дихай», — написав він.

«Не виходить.»

«У мене теж. Я вже перевірив час двадцять разів. Потяг не їде швидше.»

Пауза.

«Але мені здається, це того варте.»

Серце в неї стиснулось. Не від болю — від того, що він сказав саме те, що вона відчувала.

«Так», — відповіла вона.

---

Час тягнувся повільно. Занадто повільно. Ліда вже вдруге купила каву — маленький стаканчик у кіоску при вокзалі, — хоча першу так і не допила, вона просто тримала її в руках, поки напій не охолов. Вона ходила від платформи до входу й назад, роздивляючись людей, які зустрічалися й прощалися, читаючи на їхніх обличчях цілі історії. Сім'я, яка обіймала дочку, що приїхала здалеку. Пара, яка трималася за руки, не звертаючи уваги на натовп. Чоловік, який стояв сам, тримаючи в руках квіти, і нетерпляче поглядав на годинник.

Вона перевіряла телефон кожні кілька секунд — чи не писав він? Чи не приїхав раніше? Чи не сталося чогось?

«Я на місці, але не знаю, куди йти», — написала Ліда.

«Стій там. Я тебе знайду.»

Вона усміхнулась.

«Упевнений?»

«Так. Я впізнаю тебе здалеку.»

«Чому?»

«Бо ти будеш єдиною людиною, яка не дивиться на телефон у пошуках відповіді. Ти просто чекатимеш.»

Ліда завмерла. Він потрапив у саму точку.

---