Глава 26

                       День перед зустріччю

Ранок почався дивно тихо. Не таким, як завжди — без звичного шуму машин за вікном, без голосів сусідів, без далекого гавкоту собак. Наче саме місто завмерло, чекаючи чогось. Ліда прокинулась ще до будильника — не від стороннього звуку, не від світла за вікном, а від чогось внутрішнього, що не давало спати. Це було схоже на те відчуття, коли ти знаєш, що сьогодні станеться щось важливе, навіть якщо не можеш пояснити чому. Вона кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, яка в ранковому напівтемряві здавалася сірою й безмежною. Тіло було ще сонним, але розум уже працював на повну — перебирав думки, складав плани, намагався охопити все, що мало статися.

Потім згадала.

Завтра.

Серце одразу забилось швидше — так, що вона відчула пульс у скронях, у пальцях, у кінчиках вух. Вона лежала нерухомо, прислухаючись до цього відчуття — легкого тремтіння всередині, яке не було ні страхом, ні хвилюванням, а чимось третім, для чого в неї не було слів. Воно було схоже на те, що вона відчувала щоразу, коли вони торкалися крізь відстань — таке саме тепле, таке саме реальне. Але тепер воно було гострішим. Бо тепер воно мало статися по-справжньому.

Вона заплющила очі й одразу побачила його. Не обличчя — вона пам'ятала його добре, але зараз побачила відчуття: тепло, спокій, те, що вона називала «тихо». Їй здалося, що він сидить поруч на краю ліжка, дивиться на неї, але не промовляє жодного слова. Бо слова зайві. Вона відчула, як її губи розтягуються в легку усмішку — саму собі, йому, цьому ранку.

Телефон лежав на подушці поруч. Вона взяла його, подивилася на час — ще навіть не було шостої. На екрані світилося повідомлення від Нікіти. Надіслане о 05:48. Він теж не спав — певно, всю ніч крутився в ліжку, думаючи про те саме, що й вона. Вона уявила, як він лежить у темряві своєї спальні, дивиться в стелю, і теж не може заснути.

«Мені здається, я сьогодні взагалі не зможу працювати. Зовсім. Жодної концентрації. Я вже зараз думаю про завтра, а не про пацієнтів.»

Ліда усміхнулась сонно — усмішка була легкою, майже несвідомою, такою, яка з'являється, коли тебе розуміють без слів. Вона лежала з телефоном у руці, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу.

«Я тільки прокинулась, а вже хвилююсь», — написала вона.

Відповідь прийшла майже одразу. Наче він чекав, тримаючи телефон у руках, не випускаючи його навіть на секунду.

«Значить, не тільки я.»

---

Вона сіла на ліжку й провела рукою по волоссю, яке після сну було розпатланим і неслухняним. На стільці лежав одяг, який вона вчора перебирала майже годину — джинси, дві різні кофти, светр, куртка. І все одно не була впевнена. Здавалося, що ніщо з того, що в неї було, не підходить для такого дня. Для дня, який мав стати початком чогось нового. Для дня, після якого нічого не буде як раніше.

Вона підвелася, підійшла до шафи, відчинила її знову. Перебирала вішалки — одна кофта, друга, третя, четверта. Усе здавалося не тим. Вона сіла на ліжко, відчуваючи легке роздратування на себе — за те, що вона не може вирішити таку просту річ. Але це була не проста річ. Це було символом чогось більшого. Це було відображенням того, як сильно вона хоче, щоб усе було ідеально.

Телефон завібрував.

«Ти вже вирішила, що вдягнеш?» — написав Нікіта.

Ліда засміялась — тихо, коротко, але щиро. Уявила, як він стоїть перед шафою в Чернівцях, перебирає сорочки, хмуриться, відкидає одну за одною. Вона ніколи не бачила цього, але відчувала — так само чітко, як і свої власні сумніви.

«Ні», — написала вона.

«Я теж.»

«Це катастрофа.»

«Це паніка.»

Вона усміхнулась ще сильніше.

«А ти хоч знаєш, скільки я вже перебрала?»

«Скільки?»

«Майже весь гардероб. Я вже думаю, що в мене немає що вдягнути, хоча шафа тріщить.»

Нікіта засміявся через екран. Він сидів у себе на кухні, допиваючи другу чашку кави, і його сміх лунав у порожній квартирі.

«А я перебрав сім сорочок і все одно не вибрав. І дві кофти. І три светри. Я виглядаю так, ніби збираюся не на побачення, а на весілля.»

«Вісім?!»

«Восьму вже не було сил. Я подивився на неї і сказав: ні, залишишся в шафі.»

Ліда засміялась уголос — так, що їй стало трохи легше. Вона відчула, як напруга, яка накопичилася за останні дні, почала повільно відпускати.

---

У Чернівцях Нікіта стояв на кухні з чашкою кави й дивився у вікно. Він теж майже не спав — ніч була довгою, сповненою думок, які не давали спокою. Думки постійно повертались до завтра. До вокзалу. До моменту, коли він її побачить. Не на екрані, не через відстань, а так — поруч. Щоб доторкнутися, обійняти, відчути, вдихнути запах її волосся.

За вікном Чернівці повільно прокидалися — засвітилися вікна в сусідніх будинках, на вулиці з'явилися перші перехожі, десь почала грати музика, хтось вигулював собаку. Звичайний ранок. Але для нього він був особливим. Останній ранок перед зустріччю. Останній раз, коли він прокидається в цьому місті, не знаючи, як виглядає її обличчя наживо. Останній раз, коли він дивиться на цей краєвид, а вона не поруч.

Він допив каву, поставив чашку в мийку, подивився на себе в дзеркало. Обличчя було втомленим — під очима залягли тіні, легка неголеність, — але очі світилися. Тим спокійним, теплим світлом, яке з'являлося щоразу, коли він думав про неї. Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому, але вона не зникала. І не мала зникнути — бо це була втома від чекання, від напруги, від постійного відчуття, що щось має статися.

Він пішов у ванну, вмився холодною водою, відчув, як бадьорість повертається. Подивився на себе ще раз — краще. Трохи краще. Він витер обличчя рушником і пішов збирати речі.

---

У Coffee Lab усе валилось із рук. Ліда ледь не переплутала замовлення — двічі. Ледве не насипала не ту каву. Ледве не розбила чашку, коли Оля гукнула її з іншого кінця залу. Вона стояла за стійкою, і її руки тремтіли — ледь помітно, але достатньо, щоб Оля помітила.