Глава 25

                             Очікування

Після тієї розмови все стало іншим. Нічого не змінилось зовні — ті самі міста, ті самі маршрути, ті самі робочі зміни, ті самі люди навколо. Але тепер між ними з’явилась дата. Реальна. Конкретна. Не «колись», не «можливо», не «побачимо» — а субота. І саме це змінювало все.

Ліда прокинулась раніше будильника. Ще до того, як за вікном почало світати, ще до того, як місто прокинулося. Першою думкою був не робочий день, не список справ, не те, що треба зробити. І навіть не кава, яка завжди була її ранковим ритуалом. Перша думка була про суботу. Про зустріч. Про те, що за кілька днів вона побачить Нікіту не через екран. Справжнього. Живого. Поруч.

Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, яка в ранковому напівтемряві здавалася сірою й безмежною. Плед був натягнутий до підборіддя, у кімнаті пахло сном і спокоєм. Десь за вікном проїхала машина, десь прокинулися птахи — але вона чула тільки власне серцебиття. Воно було рівним, спокійним, але прискореним — як перед чимось важливим.

Вона усміхалась сама до себе, не відкриваючи очей. Усмішка була легкою, майже несвідомою — такою, яка з'являється, коли ти думаєш про те, що робить тебе щасливою. Телефон лежав на подушці поруч. Вона знала, що він скоро напише. Він завжди писав рано — навіть коли знав, що вона може не відповісти. Але сьогодні вона чекала.

Телефон завібрував.

«Доброго ранку», — написав Нікіта.

Вона усміхнулась ще більше.

«Ти теж не спиш?» — спитала вона.

«Теж.»

Пауза. Коротка, але наповнена чимось більшим, ніж просто очікуванням відповіді.

«Думаєш про суботу?»

Ліда закусила губу. Серце трохи прискорилось.

«Так», — написала вона.

Відповідь прийшла одразу. Наче він тільки цього й чекав.

«Я теж.»

---

У стоматології день почався рано. Нікіта прийшов за пів години до відкриття — не тому, що треба було підготуватися, а тому, що вдома він не міг сидіти. Стіни здавалися тісними, повітря — важким. Тільки тут, у звичному ритмі роботи, він міг трохи заспокоїти думки.

Він зайшов у кабінет, увімкнув світло, перевірив інструменти. Усе було на своїх місцях — стерильно, чітко, правильно. Він переглядав записи пацієнтів, але думки весь час повертались до одного. До зустрічі. До неї. До того моменту, коли він вийде з потяга і побачить її на пероні.

— Нікіта, ти сьогодні якийсь задуманий, — сказала Іра, заходячи в кабінет і подаючи документи. Вона тримала в руках папку з картками і дивилася на нього з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли помічала щось незвичне.

Він підняв очі.

— Є трохи.

— Щось хороше?

Він ледь усміхнувся. Усмішка була втомленою, але щирою.

— Можна й так сказати.

Іра примружилась, розглядаючи його обличчя.

— То це через дівчину?

Він коротко засміявся — тихо, трохи хрипко.

— Можливо.

Вона не стала питати більше. Просто кивнула, ніби все зрозуміла, і вийшла, залишивши його самого з думками, які не давали спокою.

---

У Coffee Lab Ліда теж не могла зосередитись. Вона стояла за стійкою, наливала каву, приймала замовлення, але все робила на автоматі. Руки працювали самі — стільки разів вона повторювала ці рухи, що вони стали другою натурою. Але думки були далеко.

— Лідо, ти сьогодні або дуже щаслива, або дуже задумана, — сказала Оля, спираючись на стійку поруч.

— А якщо і те, і те? — відповіла Ліда, не піднімаючи голови.

— Значить, щось відбувається. І щось серйозне.

Ліда усміхнулась, опускаючи очі. Усмішка була легкою, майже сором'язливою — такою, яка буває, коли ти хочеш поділитися, але боїшся.

— Можливо, — сказала вона.

Оля схрестила руки на грудях, приймаючи позу людини, яка не відстане, поки не почує правду.

— Ну? Викладай.

Ліда подивилася на неї, зробила глибокий вдих і сказала:

— Ми зустрінемось.

Оля завмерла на секунду. Очі розширилися.

— Серйозно?

Ліда кивнула.

— У суботу.

— Нарешті! — Оля широко усміхнулась, аж очі засяяли. — І ти мовчала?!

Ліда тихо засміялась.

— Бо боюсь наврочити.

— Не наврочиш, — Оля махнула рукою. — Ти взагалі віриш у це?

— Не знаю, — чесно відповіла Ліда. — Але краще не ризикувати.

Пауза. Оля подивилася на неї уважніше.

— Ти рада?

Ліда на секунду задумалась. Рада? Це слово було надто простим для того, що вона відчувала. Вона відчувала тепло, хвилювання, легкий страх — і водночас спокій. Наче все ставало на свої місця.

— Дуже, — сказала вона.

---

Увесь день минав у передчутті. Навіть звичайні речі здавались іншими. Світло за вікном — яскравішим. Кава — смачнішою. Люди — добрішими. Кожна хвилина ніби наближала той момент. Ліда помічала деталі, на які раніше не звертала уваги: як сонце падає на столики в кав'ярні, як пахне свіжим хлібом із сусідньої пекарні, як усміхаються діти, які проходять повз.

Оля кілька разів намагалася розпитати про подробиці — коли, де, як довго, але Ліда відповідала коротко. Не тому, що не хотіла говорити. А тому, що боялася, що якщо розповісти надто багато — це стане менш реальним. Наче таємниця мала залишатися тільки між ними.

В обід Нікіта написав:

«Я думаю, куди тебе повести.»

Ліда усміхнулась, читаючи повідомлення. Уявила, як він сидить у своєму кабінеті, тримаючи телефон у руках, і планує їхню зустріч. Це здавалося таким дорослим, таким серйозним — і водночас таким зворушливим.

«Уже плануєш?» — спитала вона.

«Звичайно.»

«І що придумав?»

Пауза. Він думав.

«Хочу, щоб перша зустріч була особливою.»

Серце в неї стиснулось — не від болю, а від тепла, яке розливалося по грудях. Вона відчула, як до очей підступають сльози — не від смутку, а від чогось більшого, для чого в неї не було слів.

«Вона і так буде особливою», — написала вона.

Він довго не відповідав. Вона бачила, як три крапки з'являються і зникають — він вагався, підбирав слова. А потім написав: