Глава 24

                            Крок назустріч

Вечір був тихим. Не таким, як завжди, — без звичної метушні за вікном, без гучних голосів сусідів, без далекого гавкоту собак. Наче саме місто завмерло, чекаючи чогось. Ліда сиділа вдома на ліжку, загорнувшись у м'який плед, і дивилась у телефон. День був довгим, виснажливим, але зараз усе це відходило на другий план, розчинялося в темряві, яка повільно заповнювала кімнату.

На екрані світився чат з Нікітою. Вона кілька хвилин просто дивилась на останнє повідомлення — звичайне, буденне: «Я теж втомився. Але ти робиш день кращим». — ніби збираючись із думками, ніби намагалася знайти в собі сміливість, щоб сказати те, що давно крутилося в голові.

Потім глибоко вдихнула — так, як роблять перед стрибком у воду, — і написала:

«Мені здається, ми більше не можемо просто чекати.»

Повідомлення було відправлене. Ліда одразу затримала дихання. Наче сказала це вголос. Наче вимовила слова, які боялася сказати тижнями. Телефон лежав у її руці, екран світився, і вона дивилася на нього, боячись пропустити його відповідь.

Серце калатало. Вона навіть не помітила, як у кімнаті зовсім стемніло — світло від екрана падало на її обличчя, вихоплюючи з темряви очі, повні очікування.

---

У Чернівцях Нікіта сидів у машині біля будинку. Він щойно повернувся з роботи й навіть не встиг зайти додому — загасив двигун, але залишився сидіти, перебираючи в голові події довгого дня. Пацієнти, інструменти, білий халат, запах стерильності — усе це змішалося в одну втому, яка тягнула його вниз.

Але коли телефон засвітився і він побачив її ім'я, втома відступила, наче хтось невидимий натиснув кнопку «пауза». Прочитавши повідомлення, він кілька секунд просто дивився на екран. Слова були простими, але вони ніби розрізали тишу, в якій він жив останні дні.

«Мені здається, ми більше не можемо просто чекати.»

Він повільно усміхнувся. Не тією ввічливою, професійною усмішкою, яку дарував пацієнтам, а справжньою — тією, що з'являється сама собою, коли ти чуєш те, чого давно чекав.

«Я думав про це весь день», — написав він.

Ліда закусила губу. Серце почало битись швидше. Вона відчула, як долоні стали вологими, як дихання збилося.

«Серйозно?» — спитала вона.

«Так», — відповів він.

Пауза. Він думав, чи варто казати більше. І вирішив — так.

«Я хочу тебе побачити.»

---

Вона опустила очі. Ці слова були простими. Такими простими, що здавалися очевидними. Але чомусь саме від них усе всередині ставало тихішим. Ніби хтось узяв і вимкнув шум, який супроводжував її останніми тижнями.

«Я теж хочу», — написала вона.

Повідомлення зникло. З’явилось «друкує…». Пропало. І знову з’явилось. Наче він теж підбирав слова, наче боявся сказати забагато або замало.

«Тоді давай перестанемо відкладати.»

Ліда відчула, як серце пропустило удар. А потім закалатало з новою силою.

За вікном шуміло місто — десь далеко проїхала машина, у сусідів зверху щось грюкнуло, на вулиці хтось розмовляв по телефону. Але вона чула тільки власне серцебиття. Воно відлунювало в скронях, у пальцях, у кожному куточку тіла.

---

«І як ти це бачиш?» — написала вона.

Нікіта відкинувся на сидіння і видихнув. Він дивився на темне небо через лобове скло, на перші зірки, які ледь пробивалися крізь міське світло, і думав — як? Адже відстань між ними була не просто лінією на карті. Вона була реальністю, яку вони намагалися подолати щоразу.

«Я можу приїхати», — написав він.

Вона завмерла. Перечитала повідомлення ще раз. І ще. Слова не змінювалися, але кожного разу здавалися новими.

«До Львова?» — спитала вона.

«Так», — відповів він. Пауза. — «Якщо ти хочеш.»

Ліда прикрила очі. Вона хотіла. Дуже. І саме це трохи лякало. Бо коли ти чогось дуже хочеш — є ризик розчаруватися. Коли ти чекаєш на зустріч — є страх, що реальність не збігається з уявленнями.

Але вона втомилася боятися.

---

«А якщо в реальності все буде інакше?» — написала вона чесно. Не ховаючись за красивими фразами. Не граючи в гру, де треба здаватися сильнішою, ніж є.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Лідо.»

Пауза.

«Ми говоримо щодня.»

«Засинаємо з дзвінками.»

«Думаємо одне про одного постійно.»

Ще пауза.

«Це вже реально.»

Серце тихо стиснулось. Від полегшення. Від того, що він сказав саме те, що вона хотіла почути. Не обіцянок. Не запевнень. А просто — факт.

Вона повільно видихнула. І вперше за весь час перестала шукати причини відкласти це.

---

«Добре», — написала вона.

Кілька секунд тиші. Він, певно, теж не вірив, що вона погодилася так легко.

«Добре?» — перепитав він.

Вона усміхнулась. Усмішка була легкою, майже несвідомою — такою, яка з'являється, коли ти перестаєш боротися і просто дозволяєш собі бути щасливою.

«Приїжджай», — написала вона.

---

У Чернівцях Нікіта не стримав усмішки. Справжньої. Тієї, що з’являється сама, без жодного зусилля. Він сидів у темряві машини, тримаючи телефон у руках, і відчував, як усередині нього щось розслабляється — наче м'яз, який був напружений тижнями, нарешті відпустив.

«Ти зараз усміхаєшся?» — написала Ліда.

Він коротко засміявся. Сміх був тихим, трохи хрипким — таким, який буває в кінці довгого дня, коли ти втомлений, але щасливий.

«Дуже», — відповів він.

«Я теж.»

Пауза між ними тепер була іншою. Не невпевненою, не тривожною — а хвилюючою, як перед чимось новим, невідомим, але бажаним. Наче щось уже почалось. Наче вони зробили крок, після якого не буде дороги назад.

---

«Коли?» — написала вона.

Нікіта задумався лише на секунду. Не тому, що не знав відповіді. А тому, що хотів, щоб це прозвучало правильно.

«Субота», — написав він.

Ліда подивилась на календар. Ще кілька днів. Усього кілька днів. І водночас — майже одразу.

«Це так скоро», — написала вона.