Глава 23

                             Звичайний день,

                            незвичні думки

У Чернівцях ранок у Нікіти почався ще до того, як пролунав будильник. Він відкрив очі і кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю, яка в ранковому напівтемряві здавалася сірою і безмежною. За вікном було ще тихо — лише зрідка проїжджали машини, десь далеко гавкав собака, а десь на сході небо починало світлішати. Звичайний будній день. Робота. Пацієнти. Дорога. Усе, як завжди. Але перша думка була не про роботу. Про неї.

Він не міг пояснити, як так вийшло, що людина, яку він знає відносно недавно, стала першим, кого він згадує на світанку. Можливо, тому, що вона була останньою, про кого він думав перед сном. А можливо, тому, що вона просто стала частиною нього — невидимою, але присутньою, як дихання. Як пульс, який не помічаєш, поки він є, але відразу відчуваєш, коли щось змінюється.

Він заплющив очі й одразу побачив її. Не обличчя — він пам'ятав його добре, але зараз побачив відчуття: тепло, спокій, те, що вона називала «тихо». Йому здалося, що він відчув запах її кави — гіркуватий, терпкий, такий, що асоціювався з ранком. Він усміхнувся, не відкриваючи очей. Якби хтось побачив його зараз — дорослого чоловіка, лікаря, який усміхається в ліжку, — певно, подумав би, що він збожеволів. Але йому було байдуже.

Телефон лежав на тумбочці поруч. Він узяв його в руки ще до того, як підвівся, і побачив коротке повідомлення від Ліди:

«Доброго ранку.»

І чомусь від цих двох слів стало тепліше. Наче хтось запалив маленький вогонь у грудях. Він усміхнувся — тією легкою, майже несвідомою усмішкою, яка з'являлася щоразу, коли думав про неї, — і швидко відповів:

«Доброго. Уже на ногах?»

Її відповідь прийшла майже одразу. Вона теж не спала. Він уявив, як вона лежить у своєму ліжку, закутана в ковдру, дивиться в телефон і теж усміхається. Ця думка зігрівала.

«Майже», — написала вона.

Пауза.

«Не хочу вставати.»

Нікіта ледь усміхнувся ширше.

«Я теж», — відповів він.

Він уявив її: закутану в ковдру, з розпатланим волоссям, із сонним обличчям, яке вона ховала в подушку. Уявив, як вона потягується, як її очі ще не звикли до світла, як вона намацує телефон на тумбочці, щоб першим ділом написати йому. Йому захотілося бути поруч. Просто сидіти поряд, тримати її за руку, дивитися, як вона прокидається. Без слів. Без жестів. Просто бути.

---

Він підвівся, пішов на кухню, увімкнув чайник. Звичайні ранкові рухи — налити воду, дістати чашку, закинути пакетик чаю — здавались надто буденними на фоні того, що відбувалось у нього всередині. Він дивився, як вода нагрівається, як з'являються перші бульбашки, і думав про те, що вона зараз робить те саме — стоїть на своїй кухні, у Львові, і теж чекає, поки закипить чайник. І це «те саме» робило відстань меншою.

Він постійно думав про неї. Про те, що вона зараз прокидається в іншому місті. Що теж дивиться в телефон. Що теж думає. Ця думка була і дивною, і водночас такою природною, наче вони завжди були пов'язані цією ниткою — тонкою, невидимою, але міцною. Наче не було ні Львова, ні Чернівців, ні двохсот кілометрів. Тільки вони. Тільки цей ранок. Тільки це відчуття.

Чайник закипів. Він залив окріп, сів на стілець, дивлячись у вікно. Чернівці повільно прокидалися — засвітилися вікна в сусідніх будинках, на вулиці з'явилися перші перехожі, десь почала грати музика. Звичайний ранок. Але для нього він був особливим.

«Сьогодні важкий день?» — написала вона.

Він задумався. Усі дні зараз були важкими — не тому, що роботи стало більше, а тому, що він постійно ділив свою увагу між пацієнтами й думками про неї. Але це була не скарга. Це було констатацією факту.

«Як завжди», — відповів він.

Пауза.

«А в тебе?»

«Зранку багато людей. Схоже, весь Львів вирішив пити каву одночасно.»

Він усміхнувся. Уявив її за стійкою, з фартухом, серед чашок і кавомашин. Уявив, як вона швидко рухається, приймаючи замовлення, як її руки працюють майже автоматично, а очі час від часу зиркають на телефон.

«Тоді тримайся», — написав він.

«Якщо що — писатиму тобі і рятуватимусь», — відповіла вона майже одразу.

Він усміхнувся ширше.

«Домовились.»

---

У стоматології все було звично. Білий кабінет, яскраве світло, запах стерильності та дезінфектора. Інструменти розкладені в ідеальному порядку, картки пацієнтів підготовлені, стіл протертий спиртовим розчином. Нікіта міг працювати в цьому кабінеті із заплющеними очима — стільки років він провів тут, що кожен предмет, кожен інструмент, кожна дрібниця стали частиною нього.

Він зайшов у клініку о восьмій, як завжди. Адміністраторка Ліда (інша Ліда, не та) сиділа на ресепшені з чашкою кави і гортала якісь папери.

— Доброго ранку, — привіталась вона, піднімаючи голову.

— Доброго, — відповів Нікіта.

— У тебе сьогодні повний запис. З самого ранку і до вечора. І два складні пацієнти.

Він кивнув.

— Бачив.

Він зайшов у кабінет, надів халат, перевірив інструменти. Усе було на своїх місцях. Він сів у крісло, чекаючи на першого пацієнта, і відчув, як десь у кишені телефон ледь відчутно вібрує. Він не дістав його — знав, що побачить її ім'я. І це знання зігрівало більше, ніж будь-який чай.

Перший пацієнт зайшов за кілька хвилин — чоловік років п'ятдесяти з болем у зубі. Нікіта прийняв його, оглянув, поставив діагноз, почав лікування. Руки працювали чітко. Звично. Професійно. Він міг робити це автоматично, не замислюючись — стільки років практики зробили ці рухи другою натурою. Але думки все одно тікали вбік. До неї. До її голосу. До її усмішки.

Коли пацієнт пішов — задоволений, дякуючи за безболісне лікування, — Іра зайшла з карткою наступного. Вона тримала в руках лоток з інструментами і дивилася на Нікіту з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли вона помічала щось незвичне.

— Ти сьогодні мовчазний, — сказала вона.