Глава 22

                      Повернення до роботи

Ранок у Львові був різким. Не ніжним, не повільним — саме різким, як завжди буває після днів, коли життя трохи виходить за межі звичного. Ліда прокинулась раніше будильника. Декілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, ніби намагалась згадати, де вона. Село вже здавалося далеким. Голос мами, тиша вечорів, зорі — все ніби відсунулось назад, у інший вимір. Але одне відчуття залишилось.

Воно було тонким, ледь помітним — на межі свідомості. Наче хтось невидимий сидів поруч на краю ліжка. Не торкався, не говорив, але був присутній. Вона знала, що це він. Навіть на відстані. Навіть після того, як вони попрощалися на вокзалі.

Телефон поруч завібрував.

«Ти вже прокинулась?» — написав Нікіта.

Ліда ледь усміхнулась. Усмішка була сонною, теплою — такою, яка буває тільки вранці, коли ти ще не повністю прокинувся, але вже знаєш, що день буде добрим.

«Так», — відповіла вона.

Пауза.

«Повертаєшся в робочий режим?»

«Сьогодні.»

Він відповів не одразу. Вона бачила, як три крапки з'являються і зникають — він вагався, підбирав слова.

«Я теж», — написав він нарешті.

---

Вона сіла на ліжку. Кілька хвилин просто тримала телефон у руках, дивлячись на його ім'я, на останні повідомлення, на те, як звичайні слова стали чимось більшим. І тільки потім підвелась.

Звичайні ранкові рухи. Вода. Душ. Одяг. Волосся, зібране на автоматі — тим самим гумкою, яку вона носила роками. Все знайоме. Але всередині — трохи інакше. Наче частина її все ще десь не тут. Десь там, у селі, на лавці під зорями. Десь там, де він обіймав її, і світ навколо перестав існувати.

Коли вона вийшла з дому, місто вже жило своїм життям. Люди поспішали на роботу, тримаючи в руках каву з собою. Автобуси зупинялись і рушали, випускаючи чорні хмари вихлопних газів. Хтось говорив у телефон, хтось сміявся, хтось сварився. Ліда йшла знайомим маршрутом до Coffee Lab. І кожен крок повертав її в реальність.

---

— О, ти вже! — Оля одразу помітила її ще біля входу. Вона стояла біля дверей з чашкою кави в руках і дивилася на Ліду з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли хотіла щось запитати, але не наважувалася. — Я думала, ти ще день-два будеш «у відпустці душі».

— Я тут, — спокійно відповіла Ліда, заходячи всередину.

— Ти завжди так кажеш, коли не зовсім тут.

Ліда злегка усміхнулась. Оля знала її краще, ніж вона хотіла б.

— Може.

Вона зайшла за стійку. Кавомашина загуділа, нагріваючись після нічного спокою. Звичний запах зерен наповнив простір — гіркуватий, терпкий, такий, що асоціювався з ранком, роботою, життям. Звичний шум кав'ярні — дзенькіт чашок, голоси клієнтів, шипіння пари. Все ніби стояло на своїх місцях. Але вона вже не зовсім так це відчувала.

Телефон знову завібрував.

«Ти на роботі?» — написав Нікіта.

«Так, тільки зайшла.»

«Як відчуття?»

Ліда подивилась на зал. Люди сиділи за столиками, розмовляли, гортали телефони, пили каву. Звичайний ранок у звичайній кав'ярні. Але для неї він був особливим.

І відповіла чесно:

«Наче я повернулась, але частина мене ще ні.»

Пауза.

«Я розумію», — відповів він.

---

Вона почала працювати. Замовлення одне за одним.

— Лате, будь ласка!
— Еспресо!
— Два капучино!

Руки рухались швидко, майже автоматично. Вона могла робити це із заплющеними очима — стільки разів вона повторювала ці рухи. Але думки час від часу з’їжджали вбік. Туди, де він. Туди, де вони разом.

— Лідо, ти сьогодні тихіша, — сказала Оля, проходячи поруч із підносом брудних чашок.

— Просто ранок, — відповіла Ліда.

— Це не ранок, — усміхнулась та. — Це ти.

Ліда нічого не відповіла. Бо сперечатись не було сенсу. Оля мала рацію.

---

Десь ближче до обіду, коли черга трохи розсмокталася, вона нарешті сіла на кілька хвилин. Взяла телефон, подивилася на екран. Жодних нових повідомлень — він теж працював.

Вона написала першою.

«Як робота?»

Відповідь прийшла за кілька хвилин.

«Жива.»

Пауза.

«Але думаю про одне й те саме.»

Він зрозумів одразу.

«Про нас?»

Ліда на секунду завмерла. І написала:

«Так.»

---

У Чернівцях Нікіта сидів у кабінеті між пацієнтами. Білий халат. Тиша. Перерва — всього п'ять хвилин, поки Іра готувала наступного пацієнта. Телефон у руках. Її слова на екрані.

«Я теж», — написав він.

І це прозвучало спокійно. Без паніки. Як факт.

Він поклав телефон на стіл, подивився у вікно. Чернівці сіріли під осіннім небом, люди йшли своїми справами, дерева стояли майже голі. Він думав про те, як усе змінилося за цей місяць. Раніше він приходив на роботу, робив свою справу, повертався додому, і це було все. Тепер усе було інакше. Тепер у нього була вона.

---

Ліда підвелась. Знову робота. Знову шум кав’ярні. Але тепер у ній жило інше відчуття. Не відволікання. А присутність. Наче він був поруч, на відстані думки. Наче вона могла простягнути руку — і відчути його тепло.

Вона знала: він теж зараз там. У своєму місті. У своїй роботі. Але десь між цим — вони все одно залишались поруч. Навіть коли нічого не відбувалось. Навіть коли все було «як завжди».

---

День тягнувся повільно. Клієнти приходили й ішли, кава закінчувалася й заварювалася знову, годинник на стіні відраховував секунди. Ліда працювала, посміхалася, приймала замовлення, але думками була вже не тут.

Оля помітила. Звичайно, помітила.

— Ти сьогодні взагалі не в собі, — сказала вона тихо, коли вони залишилися самі біля стійки.

— Я в собі, — відповіла Ліда.

— Ні. Ти в собі, але там ще хтось є.

Ліда подивилася на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти постійно дивишся в телефон. Не так, як раніше — не тому, що чекаєш на повідомлення. А тому, що він там.

Ліда завмерла.

— Хто?

— Не прикидайся, — Оля усміхнулась. — Я не знаю, хто він, але він там. І ти думаєш про нього навіть коли не пишеш.