Глава 20

                           Попри відстань

Вечір у селі приходив тихо. Без шуму машин. Без голосів за вікном. Без міської метушні, яка ніколи не затихає повністю. Ліда сиділа на старій дерев’яній лавці біля будинку. Перед нею — город, сад і поле, що губилося в сутінках. Небо повільно темніло. І разом із ним усе навколо ставало спокійнішим.

Вона приїхала сюди два дні тому. Два довгі дні без нього. Без міста. Без кав'ярні. Без того відчуття, що він поруч, за кілька вулиць. Тут він був далеко — за двісті кілометрів, але здавалося, що за тисячі.

— Доню, ти чого сама сидиш? — запитала мама, визирнувши з хати. Вона тримала в руках рушника і дивилася на Ліду з материнською тривогою.

— Просто повітрям дихаю, — відповіла Ліда.

— Не засиджуйся довго, вечір холодний.

— Добре.

Мама зникла за дверима, а Ліда знову подивилась у темряву. Телефон лежав у руці. Вона чекала повідомлення. Сама не хотіла визнавати, що чекала. Але пальці вже були готові, а очі — прикуті до екрана.

---

Телефон завібрував.

«Я вийшов на вулицю», — написав Нікіта.

Ліда одразу усміхнулась. Усмішка була легкою, майже дитячою — такою, яка з'являється, коли ти чуєш голос людини, яку любиш, навіть якщо це просто слова на екрані.

«Втік зі свята?» — спитала вона.

Пауза.

«Майже», — відповів він.

---

У Чернівцях музика лунала з будинку. Гучно. Весело. Надто голосно для того, хто хотів тиші. Нікіта стояв на подвір’ї біля воріт. У руках — телефон. За спиною — сміх друзів. Перед ним — темна вулиця, освітлена лише ліхтарями.

Він вийшов, бо не міг більше сидіти в душній кімнаті. Не міг слухати жарти, які не смішили. Не міг усміхатися ввічливо, коли хотілося просто мовчати. Він вийшов, щоб подумати про неї.

«Там весело?» — написала Ліда.

Він озирнувся на освітлені вікна. Побачив тіні, які рухалися за фіранками. Почув чийсь голос, який перекривав музику.

«Так», — відповів він.

Пауза.

«Але я думаю не про це.»

Серце в Ліди стиснулось. Вона знала, що він має на увазі.

«А про що?» — написала вона.

Відповідь була швидкою.

«Про тебе.»

Вона опустила очі в екран і відчула, як теплішає всередині. Наче хтось запалив маленький вогонь у грудях.

---

«Я зараз у такій тиші, що чую цвіркунів», — написала вона.

Він усміхнувся. Уявів її — сидить на лавці, загорнувшись у старий плед, дивиться в небо, слухає ніч.

«А я чую, як за стіною співають не в ноти», — відповів він.

Ліда тихо засміялась. Сміх був тихим, майже беззвучним, але він відчув його — через екран, через відстань, через усе, що мало їх розділяти.

«Хотіла б це почути», — написала вона.

«А я хотів би зараз бути там, де ти.»

Пауза. І серце в неї знову вдарило швидше.

---

Вона підняла очі в небо. Над селом зорі були яскравіші, ніж у Львові. Ближчі. Чистіші. Наче хтось розсипав діаманти на чорному оксамиті.

«Тут дуже гарно», — написала вона. «Зорі видно.»

Пауза.

«У мене теж», — відповів він.

Ліда усміхнулась.

«Ти зараз теж дивишся в небо?»

«Так.»

Вона завмерла. І повільно підняла голову вище. Ніби десь там — крізь ніч — він дивиться так само. На ті самі зорі. Під тим самим небом.

«Дивно», — написала вона.

«Що саме?»

«Що ми в різних місцях, але зараз ніби поруч.»

Довга пауза.

І потім:

«Бо так і є.»

---

У дворі загавкав пес. Ліда здригнулась і засміялась — від несподіванки, від легкості, яка раптом з'явилася в грудях.

«Що?» — одразу написав Нікіта.

«Собака налякав», — відповіла вона.

«Я б зараз тебе заспокоїв.»

Вона закусила губу. Відчула, як червоніє, навіть якщо він не міг цього бачити.

«Як?» — спитала вона.

Пауза. Довша.

«Обійняв би.»

Серце пропустило удар.

---

Вона довго дивилась на це повідомлення. Ніби боялась відповісти неправильно. Ніби слова могли зруйнувати те, що було між ними. Але потім написала чесно:

«Я б цього хотіла.»

У Чернівцях він повільно видихнув. І вперше за весь вечір по-справжньому усміхнувся. Усмішка була теплою, щирою, такою, яка буває тільки коли думаєш про когось, кого любиш.

---

«Лідо…» — написав він.

«М?»

«Давай відео.»

Вона на секунду завмерла. Подивилася на себе — старий светр, розпатлане волосся, плед на плечах. Не та, якою вона хотіла б бути на відео. Але потім подумала — він бачив її і гіршою. Він бачив її наляканою, втомленою, розгубленою. І все одно залишився.

Вона натиснула.

---

Екран засвітився. І він з’явився перед нею. Трохи втомлений. З приглушеним світлом позаду — ліхтар на вулиці, світло з вікон. Але усміхнений. Тією усмішкою, яка була тільки для неї.

— Привіт, — сказав він тихо. Голос був трохи хрипким — чи то від холоду, чи то від того, що давно не говорив.

— Привіт, — відповіла вона.

На кілька секунд вони просто дивились одне на одного. Без слів. І цього було достатньо.

---

— Покажи мені зорі, — сказав він.

Ліда підняла телефон вгору. Темне небо. Яскраві точки. Десь далеко пролетів супутник — маленька цятка світла, яка повільно рухалася по темряві.

— Красиво, — сказав він.

— Дуже.

— Але ти красивіша.

Вона опустила телефон і подивилась на нього. На його обличчя, освітлене екраном. На його очі, в яких було щось більше, ніж просто тепло.

— Це зараз було дуже несподівано, — сказала вона.

Він усміхнувся.

— Але правда.

Ліда відчула, як червоніє. І засміялась — легко, вільно, без сорому.

— Добре, тепер твоя черга.

— Що показати?

— Де ти.

Він повернув камеру. Світло з вікон, яке падало на мокрий асфальт. Чути музику — веселу, ритмічну. Чути голоси — чиїсь жарти, чийсь сміх. Десь там, за стіною, тривало життя, яке не мало до нього жодного стосунку.

— Весело, — сказала вона.

— Я б проміняв це на ту лавку біля тебе.