Глава 21

                          Після повернення

Ліда повернулася до Львова ввечері.

Автобус заїхав на вокзал о пів на восьму, коли місто вже засвітилося вогнями, а люди поспішали додому після робочого дня. Вона вийшла з салону, взяла валізу — легшу, ніж була, бо половину гостинців залишила батькам — і зупинилася на пероні.

Повітря було холодним, але не таким, як у селі. Там воно пахло сіном, землею, багаттям. Тут — бензином, кавою, містом. Вона вдихнула глибоко і відчула, як знайомі запахи повертають її до звичного життя.

Телефон завібрував у кишені.

«Ти вдома?» — написав Нікіта.

Вона усміхнулась. Він завжди питав, навіть коли знав відповідь.

«Майже. Тільки приїхала на вокзал.»

«Втомилась?»

«Трохи. Але я рада, що повернулась.»

Пауза.

«Я теж радий», — відповів він.

Вона взяла валізу і пішла до виходу. Львів зустрів її шумом, голосами, світлом. І вона зрозуміла, що скучила за ним. Не просто за містом — за відчуттям, що він поруч. Що за кілька годин вони зможуть зустрітися.

---

У Чернівцях Нікіта сидів на кухні, тримаючи в руках чашку чаю. День народження друга закінчився, гості розійшлися, квартира спорожніла. Він залишився сам — і вперше за довгий час відчув, що самотність не тисне. Бо вона була не справжньою.

Він дивився на телефон, на її відповіді, і думав про те, як усе змінилося за ці кілька тижнів. Раніше він повертався додому, зачиняв двері, і світ звужувався до стін його квартири. Тепер він повертався додому і відчував — вона десь там, за двісті кілометрів, але присутня. Наче світло, яке не гасне, навіть коли ти заплющуєш очі.

«Ти вдома?» — написала Ліда.

«Так. Тільки повернувся.»

«Як минуло свято?»

«Добре. Але я радий, що воно закінчилося.»

«Тому що ти не любиш людей?»

«Тому що я люблю тебе.»

Вона не відповіла одразу. Він уявляв, як вона стоїть десь у Львові, тримаючи в руці валізу, і читає його слова. І посміхається. Тією усмішкою, яку він не міг бачити, але відчував.

«Я тебе теж», — написала вона нарешті.

---

Ліда зайшла в квартиру, зачинила двері, ввімкнула світло. Усе було на своїх місцях — стіл, стілець, ліжко, книжки на полиці. Але щось змінилося. Квартира здавалася більшою — або меншою. Вона не могла пояснити.

Вона поставила валізу в куток, роззулася, пройшла на кухню. Налила склянку води, випила. Сіла на стілець, дивлячись у вікно на нічне місто.

«Я вдома», — написала вона.

«Добре. Відпочивай.»

«Ти теж.»

Пауза.

«Лідо…»

«М?»

«Завтра я приїду.»

Серце вдарило. Вона відчула, як тепло розливається по грудях.

«Знову?»

«Так. Я не можу більше чекати.»

«Але ти тільки повернувся зі свята.»

«І що? Я хочу тебе бачити.»

Вона притулила телефон до грудей.

«Добре. Я чекатиму.»

«Я знаю.»

---

Ніч пройшла швидко. Ліда спала міцно — вперше за кілька днів. Без тривожних снів, без відчуття, що щось не так. Просто спала, як дитина, загорнувшись у ковдру.

Ранок зустрів її сонцем. Воно пробивалося крізь фіранки, падало на підлогу жовтими смугами. Вона лежала, дивилася на нього і думала — сьогодні він приїде. Сьогодні вони зустрінуться. Сьогодні все буде добре.

Вона взяла телефон.

«Доброго ранку», — написала вона.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Доброго. Ти виспалася?»

«Так. Вперше за довгий час.»

«Я теж.»

Пауза.

«Коли приїжджаєш?» — спитала вона.

«Потяг о десятій. Буду о другій.»

Вона подивилася на годинник. Залишалося чотири години.

«Я чекатиму», — написала вона.

«Я знаю.»

---

Вона не могла сидіти вдома. Вийшла на вулицю о десятій — такою самою ранньою пташкою, якою була завжди. Але сьогодні її кроки були легшими. Наче земля сама несла її вперед.

Вона блукала вулицями Львова, заходячи в магазини, дивлячись на вітрини, але не бачачи нічого. Її думки були там — у потягу, який віз його до неї. Вона зупинилася біля невеликої кав'ярні — не своєї, іншої, де її не знали. Зайшла, замовила американо, сіла біля вікна.

Дивилася на людей, які проходили повз, і думала: а що, як серед них є хтось, хто теж чекає? Хтось, хто теж відчуває те, що відчуває вона? Хтось, хто теж боїться, що зараз усе зникне?

Але тепер вона не боялася. Тепер вона знала — це реально. Він реальний. Вони реальні.

Телефон завібрував.

«Я сів у потяг», — написав Нікіта.

«Щасливої дороги.»

«Дякую. Ти на вокзалі?»

«Ні. Але скоро буду.»

«Не поспішай. Я дочекаюсь.»

«Я знаю.»

---

О другій годині Ліда стояла на пероні. Там само, де кілька днів тому. Сонце світило яскраво, небо було чистим, і жодна хмаринка не заважала. Вона дивилася на годинник, на табло, на двері, звідки мав вийти він. Серце билося швидко, але спокійно — не так, як минулого разу. Бо тепер вона знала, що він приїде.

Потяг зайшов на перон. Двері відчинилися. Люди виходили — хтось із валізами, хтось із рюкзаками, хтось просто з усмішкою.

І ось — він вийшов.

Той самий. Високий. Темне волосся. Втомлені очі, але тепла усмішка. Він тримав у руці невелику сумку і дивився прямо на неї — ніби знав, де вона стоїть, ніби бачив її серед натовпу.

Вони дивилися один на одного кілька секунд. Чи то вічність. А потім він зробив крок. І вона теж.

Вони зустрілися посеред перону.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона.

Він узяв її за руку. Теплу. Живу. Справжню.

— Ходімо, — сказав він.

— Куди?

— Просто ходімо.

Вони вийшли з вокзалу, і Львів зустрів їх сонцем, вітром і запахом кави.

---

Вони йшли вулицями, тримаючись за руки, і не говорили нічого. Не тому, що не мали що сказати — а тому, що слова були зайвими. Вони зупинилися біля тієї самої стіни. Там, де все почалося. Тепер вона здавалася звичайною — просто стіна, просто ліхтар, просто вулиця. Але вони знали, що це місце — особливе.