Глава 18

                       Між кавою і думками

Ліда прокинулась без будильника.

І це вже було дивно. Зазвичай — робота, ранки, кава, поспіх, постійне відчуття, що вона запізнюється кудись, навіть коли всі справи зроблені. А сьогодні — тиша. Вона лежала, дивилась у стелю і не одразу зрозуміла, який день.

Потім згадала. Вихідний.

Вона не брала вихідних уже кілька тижнів — здавалося, що якщо зупинитися, то щось станеться. Щось погане. Але сьогодні вона просто не могла встати. Тіло вимагало спокою, а думки — тиші.

Телефон лежав поруч на подушці. Вона взяла його, подивилася на екран. Жодних сповіщень — він ще спав, або теж не спав, але не хотів турбувати. Але коли вона відкрила чат, побачила повідомлення, яке він надіслав о восьмій дванадцять.

«Ти спиш?»

Ліда ледь усміхнулась. Він завжди писав рано, навіть коли знав, що вона може не відповісти. Не тому, що хвилювався — просто тому, що думав про неї.

«Уже ні», — відповіла вона.

Відповідь прийшла майже одразу. Наче він тримав телефон у руках і чекав.

«Як себе почуваєш?»

Вона задумалась. Як вона себе почуває? Після всього, що сталося? Після того дотику, після тієї зустрічі на вокзалі, після того, як вона нарешті відчула його по-справжньому — не крізь відстань, не крізь тріщини, а так, як має бути?

І чесно написала:

«Наче після чогось важливого.»

Пауза.

«Я теж», — відповів він.

---

Вона не стала продовжувати. Не зараз. Сьогодні хотілось… простого. Не думати про тріщини в реальності, про дотики крізь відстань, про те, що вони зробили неможливе. Просто — кава, прогулянка, життя.

Вона підвелася, підійшла до вікна. Львів прокидався — сірі вулиці, мокрий асфальт після нічного дощу, перші перехожі, які поспішали на роботу. Звичайний ранок. Але для неї він був особливим.

Телефон завібрував знову.

«Лідо!» — повідомлення від Олі. «Не кажи, що ти знову працюєш.»

Ліда видихнула. Оля завжди знала, коли вона брала вихідний — і завжди намагалася витягнути її з дому.

«Виходь», — додала Оля.

Ліда посміхнулась. Оля була наполегливою, і сперечатися з нею не мало сенсу.

«Куди?» — спитала вона.

«Кава. Прогулянка. Життя.»

Ліда посміхнулась.

«Добре.»

---

Через годину вона вже йшла містом. Львів вдень був іншим — не тим заспаним, який вона бачила зранку, а живим, гучним, справжнім. Люди поспішали своїми справами, хтось сміявся, хтось говорив по телефону, хтось просто сидів на лавці з чашкою кави. І це трохи заспокоювало.

Оля чекала на неї біля невеликої кав'ярні в центрі — не тієї, де працювала Ліда, а іншої, де їх не знали. Вона стояла, тримаючи в руках дві чашки, і посміхалася.

— О, нарешті! — Оля обійняла її одразу, міцно, по-дружньому. — Я думала, ти вже переїхала в ту кав'ярню.

— Майже, — посміхнулась Ліда.

— Ти дивна останні дні, — сказала Оля, уважно дивлячись на неї.

— Я знаю.

— І не поясниш?

Пауза. Ліда подивилась на неї. На її обличчя, на якому не було осуду — була турбота. І вона хотіла сказати правду. Хотіла розповісти про Нікіту, про дотик, про те, що сталося. Але слова застрягли в горлі.

— Поки ні, — відповіла вона.

Оля зітхнула.

— Добре. Але я запам'ятаю.

Вони сіли за столик біля вікна. Ліда взяла чашку, відчула тепло, яке розливалося по пальцях. Кава була гарячою, трохи гіркуватою — такою, як вона любила.

Ще підійшов Сашко — їхній спільний знайомий, який завжди з'являвся несподівано і завжди мав щось сказати.

— Ну що, Ліда, — усміхнувся він, сідаючи на стілець навпроти. — Ти пропала.

— Я тут, — відповіла вона.

— Тілом — так, — пожартував він. — А от думками…

Вона не відповіла. Бо він був правий. Її думки були не тут. Вони були там — за двісті кілометрів, у Чернівцях, у чоловіка, який змінив усе.

---

— Кава чи щось міцніше? — спитала Оля, гортаючи меню.

— Кава, — відповіла Ліда.

— Сьогодні ти якась занадто правильна.

— Це тимчасово, — посміхнулася Ліда.

Вони говорили про просте. Роботу — новий графік, який Оля ненавиділа, і клієнтів, які замовляли каву з дивними добавками. Людей — знайомих, які сварилися, мирилися, закохувалися. Дурні історії, які трапляються тільки в їхній кав'ярні.

І Ліда навіть сміялась. По-справжньому, не навмисно, не для того, щоб здаватися нормальною. Сміялась, бо Оля була смішною, а Сашко — безглуздим, і це було так звично, так по-людськи.

Але інколи — вона зависала. На секунду. На дві. Наче щось відчуває. Наче хтось невидимий торкається її думок.

---

— Ти знову тут не повністю, — тихо сказала Оля, коли Сашко відійшов до стійки замовити ще кави.

Ліда подивилась на неї.

— Я тут.

— Не бреши, — Оля дивилася прямо, без злості, але твердо. — Я бачу тебе кожен день. І останнім часом ти… не тут. Навіть коли стоїш за стійкою.

Пауза.

— Просто… думаю, — сказала Ліда.

— Про нього?

Серце трохи стиснулось. Вона не казала Олі про Нікіту — тільки те, що є хтось. Але Оля була уважною.

— Можливо, — відповіла Ліда.

Оля усміхнулась.

— Ну хоч щось нормальне.

Ліда відвела погляд. Якби ж це було просто «нормальне».

---

Телефон ледь завібрував. Вона навіть не дивилась. Але знала. Відчувала, що це він.

«Ти зараз смієшся», — повідомлення від Нікіти.

Вона завмерла. Повільно відкрила чат, перечитала його слова. Як він міг знати? Вона не писала йому, не говорила, не надсилала голосових повідомлень.

«Звідки ти знаєш?» — написала вона.

Пауза. Кілька секунд, які здалися вічністю.

«Відчуваю», — відповів він.

Серце вдарило сильніше. Вона підняла очі. Люди. Місто. Друзі. І десь там — він. За двісті кілометрів, але такий близький, що це лякало.

«Це вже трохи лякає», — написала вона.

«Мене теж.»

Пауза.

«Але мені це подобається.»

Ліда ледь усміхнулась.

«Мені теж.»

---