Глава 17

                 Там, де вони майже поруч

Ніч у Львові була тихою. Занадто тихою.

Ліда вийшла з дому о пів на дванадцяту, коли місто вже заспокоїлося, коли навіть найгучніші бари почали зачинятися, а вулиці спорожніли. Вона не планувала йти так пізно — її ноги самі принесли її сюди. Туди, де все почалося.

Вона зупинилася біля того самого місця. Ті самі чорні двері. Той самий ліхтар, який світив яскравіше за інші. Порожня вулиця, де ще вдень було повно людей, а зараз — тільки вона. І відчуття, що все зараз повториться. Але вже інакше.

Вона дістала телефон. Екран засвітився, показуючи час і його ім'я в списку останніх повідомлень. Вона не писала йому — він сам мав написати. Вона знала. Відчувала.

«Я тут», — прийшло повідомлення.

Вона видихнула. Полегшено. Наче чекала цього моменту весь вечір.

«Я теж», — відповіла вона.

---

У Чернівцях Нікіта стояв на тому самому місці. Темрява огортала площу, ліхтарі світили тьмяно, ніби втомилися за день. Холод пробирав до кісток, але він не відчував його. Усі його відчуття були спрямовані туди — за двісті кілометрів, туди, де вона стояла біля стіни, де все почалося.

Він прийшов сюди одразу після роботи, не заходячи додому. Сидів на лавці, дивився на порожній асфальт і чекав. Чекав вечора, чекав темряви, чекав моменту, коли вона теж прийде.

І ось вона прийшла.

«Готова?» — написав він.

Відповідь прийшла не одразу. Він уявляв, як вона стоїть там, у Львові, дивиться на телефон, вагається. Бо «готова» — це голосне слово. Готова до чого? До того, що може зникнути? До того, що може з'явитися? До того, що межа між ними може зникнути назавжди?

«Ні», — написала вона.

Пауза.

«Але давай.»

Він усміхнувся в темряві. Такою ж усмішкою, яка була в нього, коли він уперше побачив її обличчя на відеодзвінку. Усмішкою, яка не потребувала слів.

«Добре», — відповів він. «Повільно.»

«Добре.»

---

Тиша. Коротка. Перед чимось більшим.

Ліда підняла руку. Обережно. Наче вперше. Долоня відкрита, пальці злегка розставлені. Вона не квапилася. Вона вирішила, що сьогодні не буде різких рухів. Сьогодні вони будуть обережними.

У той самий момент — він зробив те саме. Він стояв на площі в Чернівцях, простягнувши руку в порожнечу, і чекав. Не імпульсу. Не удару. Не болю. Чекав відчуття.

І спочатку нічого не сталося. Жодного імпульсу. Жодного спотворення. Лише повітря. Звичайне. Холодне. Осіннє.

«Нічого», — написала вона.

«Чекай», — відповів він.

Секунда. Друга. Третя.

І раптом — ледь помітна хвиля.

---

Ліда різко вдихнула. Відчула, як повітря перед нею стало іншим — не густішим, не теплішим, але присутнішим. Наче хтось невидимий зробив крок у її реальність.

«Я відчула», — написала вона.

«Я теж», — відповів він.

Цього разу не різко. Не боляче. А… плавно. Наче хтось дуже обережно торкався до її долоні з іншого боку реальності. Ніби перевіряв, чи можна.

«Не поспішай», — написав він.

«Я не поспішаю», — відповіла вона.

Але серце вже билося швидше. Вона не могла це контролювати. Тіло жило своїм життям, реагуючи на те, що розум ще не міг прийняти.

Її пальці злегка напружились. І раптом — тепло.

Не обпікаюче. Не холодне, як минулого разу. А тепле. Живе. Справжнє.

«Нікіта…» — написала вона.

«Я тут», — відповів він.

Це була його рука. Знову. Але цього разу — стабільніше. Довше. Не на секунду, не на мить — а на кілька подихів.

Вона повільно стиснула пальці — і відчула, як він відповів тим самим. Не сильно, не боляче. Але достатньо, щоб вона знала: він тут. Він реальний. Він тримає її.

«Це працює…» — прошепотіла вона вголос, хоча він не міг її чути.

«Так», — написав він.

---

Світ навколо почав трохи «плисти». Ліхтар світив інакше — не яскравіше, але його світло здавалося іншим, м'якшим. Тіні рухались, ніби від вітру, але вітру не було. Простір змінювався, підлаштовуючись під те, що відбувалося між ними.

«Ти це бачиш?» — написала вона.

«Так», — відповів він.

«Не відпускай.»

Пауза.

«Не відпущу.»

І раптом — контур. Цього разу чіткіший.

---

Ліда відкрила очі ширше (вона навіть не помітила, коли заплющила їх). Перед нею — він. Не повністю. Не так, як бачать реальні речі. Але вже не просто тінь. Контур — плече, рука, обличчя. Розмите, нечітке, але безперечно його.

«Я тебе бачу…» — тихо сказала вона.

У Чернівцях Нікіта завмер. Він теж бачив. Її обличчя, її руку, простягнуту до нього. Не чітко — як через матове скло, але достатньо, щоб упізнати. Її волосся, зібране в хвіст. Її великі очі, сповнені страху й надії.

«Я тебе теж», — написав він.

---

Крок.

Вона зробила крок вперед. Невеликий. Обережний. І він теж. Не синхронно, але відчуття було таке, ніби вони рухаються в одному ритмі.

Відстань між ними зникала. Не фізично — вони все ще були в різних містах, на відстані двохсот кілометрів. Але відчутно. Наче простір між ними стискався, ставав тоншим, майже прозорим.

«Лідо…» — написав він.

«М?»

«Якщо ми зараз зробимо ще один крок…»

Вона знала, що він скаже. Що межа може зникнути. Що вони можуть опинитися в одному просторі. Що це може бути небезпечно. Але також — що це може бути те, чого вони обоє хотіли.

«Я знаю», — відповіла вона.

Пауза. Найдовша за весь вечір.

«Хочеш?» — тихо написав він.

Серце вдарило. Сильно. Так, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей.

«Так», — відповіла вона.

---

Вона зробила крок.

І в цей момент — все різко змінилось.

Простір здригнувся. Сильніше, ніж будь-коли. Не плавно, не обережно — різко, боляче, наче хтось невидимий штовхнув реальність зсередини.

«Нікіта!» — написала вона, відчуваючи, як її руку стискає невидима сила.

«Я тут!» — відповів він.

Рука стиснулась. Біль. Різкий. Але не такий, як минулого разу. Не холодний — гарячий. Наче її пальці обпікало.