Глава 16

                            Ніби все як раніше

Ранок у Львові почався з кави. Як завжди.

Ліда стояла за стійкою в Coffee Lab, налаштовуючи кавомашину. Запах зерен був знайомий — той самий, що вона вдихала щодня вже два роки. Рухи — автоматичні: ввімкнути, прогріти, перевірити тиск. Вона могла робити це із заплющеними очима.

— Один капучино, будь ласка, — сказав клієнт — чоловік років сорока в діловому костюмі, який завжди замовляв одне й те саме.

— Зараз, — відповіла вона.

Все виглядало нормально. Правильно. Як раніше. Вона взяла чашку, налила молоко, збила піну — все як завжди. Клієнт узяв каву, кивнув, відійшов. Інші люди стояли в черзі, чекали своїх замовлень, гортали телефони, розмовляли. Звичайний ранок у звичайній кав'ярні.

Але всередині — ні.

Всередині Ліди було зовсім інше. Там була тиша, яка не мала нічого спільного зі спокоєм. Там було очікування, яке не давало дихати повними грудьми. Там був він — не поруч, але завжди присутній, на межі свідомості, там, де думки стають відчуттями.

Телефон тихо завібрував у кишені фартуха. Вона навіть не дивилась одразу. Наче знала, хто це. Наче чекала цього повідомлення з самого ранку.

«Доброго ранку», — написав Нікіта.

Ледь помітна усмішка торкнулася її губ. Вона взяла телефон, відійшла до краю стійки, де її не було видно клієнтам.

«Доброго», — відповіла вона.

Пауза. Вона бачила, як три крапки з'являються і зникають — він теж вагався, підбирав слова.

«Як ти?»

Вона налила молоко в стакан для наступного замовлення, не відриваючись від роботи, але думками вона була вже не тут.

«Наче все як завжди», — написала вона.

Відповідь прийшла швидко.

«Але не як завжди.»

Вона видихнула. Коротко. Глибоко.

«Так.»

---

У Чернівцях ранок теж не приніс спокою. Нікіта прийшов у клініку за пів години до початку роботи, думаючи, що встигне побути наодинці, зібрати думки. Але думки не збиралися. Вони крутилися навколо одного — неї.

Білий халат. Стерильний кабінет. Ідеальний порядок — інструменти розкладені, картки пацієнтів підготовлені, стіл протертий спиртовим розчином. Все як завжди. Він міг працювати в цьому кабінеті із заплющеними очима.

— Наступний пацієнт, — сказала Іра, заглядаючи у двері. Вона тримала в руках картку і дивилася на нього з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли хотіла щось запитати, але не наважувалася.

— Так, давай, — відповів він.

Він сів на своє місце. Все як завжди. Руки працювали чітко, відточено — роками треновані рухи, які не потребували контролю. Погляд — зосереджений на пацієнтові, на зубах, на інструментах.

Але десь паралельно — він думав про неї. Про її голос, який він чув учора не в телефоні — у голові. Про її руку, яку він тримав крізь відстань. Про її присутність, яка не зникала, навіть коли вони не говорили.

Пацієнт пішов задоволений, дякуючи за безболісне лікування. Нікіта кивнув, сказав стандартні слова про наступний візит, і коли двері зачинилися, дістав телефон.

«Ти на роботі?» — написала Ліда.

«Так», — відповів він.

«Я теж.»

Пауза.

«І як?» — спитала вона.

Він на секунду затримався перед відповіддю. Як? Як завжди? Але це було неправдою. Нічого не було «як завжди». Не після того, що сталося.

«Намагаюсь робити вигляд, що все нормально», — написав він.

«Виходить?»

«Не дуже.»

Ліда ледь усміхнулась, читаючи його відповідь. Вона стояла біля кавомашини, тримаючи в одній руці телефон, а іншою готуючи замовлення.

«У мене теж», — написала вона.

---

— Лідо! — покликала Оля з-за кавомашини. — Ти сьогодні десь літаєш.

Ліда підняла голову. Оля дивилася на неї з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли помічала, що Ліда не тут.

— Вже повернулась, — відповіла вона, ховаючи телефон у кишеню.

Але це була не зовсім правда. Вона повернулася тілом — думками вона все ще була там, у розмові з ним, у відчутті, яке не зникало.

Оля хотіла щось додати, але в цей момент увійшов новий клієнт, і розмова залишилася незавершеною.

---

Опівдні, коли черга трохи розсмокталася, Нікіта написав:

«Є хвилина?»

Серце Ліди трохи прискорилось. Вона стояла біля стійки, протираючи чашки, які вже були чисті, але їй треба було зайняти руки чимось.

«Є», — відповіла вона.

«Відео?»

Пауза. Коротка. Але наповнена.

«Давай», — написала вона.

---

Екран засвітився.

І вперше вони побачили одне одного по-справжньому. Без спотворень. Без розривів. Без страху, що зараз з'явиться тріщина або контур зникне.

Просто. Реально. Живо.

Нікіта сидів у своєму кабінеті, білий халат, світло лампи падало на обличчя. Він виглядав втомленим — темні кола під очима, легка неголеність — але його очі… вони були іншими. Спокійнішими, ніж учора. Бо тепер він бачив її.

Ліда стояла в кутку кав'ярні, притулившись спиною до стіни, подалі від клієнтів. Вона тримала телефон на рівні обличчя, і її руки тремтіли.

— Привіт, — сказав він. Його голос звучав інакше. Живіше. Ближче. Не так, як у телефоні — як у голові.

— Привіт, — тихо відповіла вона.

На секунду обидва замовкли. Наче звикали. Наче боялися порушити тишу, яка була між ними — не та, що розділяла, а та, що з'єднувала.

---

— Ти справжній, — сказала вона.

Він усміхнувся. Усмішка була втомленою, але щирою.

— Ти теж.

Пауза.

— Дивно, — сказала вона.

— Дуже, — відповів він.

Вона розглядала його обличчя. Деталі, які не могла побачити під час першої зустрічі — тоді все було розмитим, нечітким, майже нереальним. Тепер вона бачила: легка зморшка біля очей, коли він усміхається, тінь від вій, колір очей — темно-карий, майже чорний.

І це було навіть сильніше, ніж тоді. Бо тепер — без страху. Але з очікуванням.

---

— Ти уявляв мене такою? — раптом спитала вона.

Він трохи нахилив голову, розглядаючи її — світле волосся, зібране в хвіст, великі очі, легка усмішка, яка не сходила з обличчя.