Глава 15

                            Дорога назад

Вечір у Львові був холодніший, ніж здавався.

Ліда вийшла з кав'ярні, залишивши Аню та Влада в теплі світлі, і одразу відчула, як осіннє повітря обпікає обличчя. Вона засунула руки в кишені куртки, підняла комір і пішла в бік свого будинку. Повільно. Без поспіху. Наче якщо піти швидше — вона втратить це відчуття. Тонке. Ледь помітне. Наче він поруч.

Телефон у руці ледь здригнувся. Вона подивилася на екран — нове повідомлення від Нікіти.

«Ти ще на вулиці?»

Ліда підняла очі. Ліхтарі світили яскраво, кидаючи довгі тіні на мокру бруківку. Люди проходили повз — хтось поспішав додому, хтось ішов у бар, хтось просто гуляв, тримаючись за руки. Дорога. Звичайна вечірня дорога. І щось ще — те, що вона не могла назвати, але відчувала всім тілом.

«Так», — відповіла вона.

Пауза. Він теж вагався.

«А ти?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Йду додому.»

---

Вона зупинилась біля переходу. Машини проїжджали повз — одна, друга, третя. Світло для пішоходів змінювалося на червоне, потім на зелене, потім знову на червоне. А вона стояла. Бо відчувала. Наче він… теж зупинився.

«Ти зараз стоїш?» — написала вона.

Пауза. Довша, ніж зазвичай. Він теж не міг знайти слів.

«Так», — відповів він нарешті.

Серце Ліди вдарило сильніше. Відчула, як у грудях розливається тепло — не те, яке буває від радощів, а інше, глибше, те, яке не має назви.

«На переході?» — уточнила вона.

«Так.»

Вона повільно видихнула. Повітря вийшло з легенів теплим, майже гарячим.

«Це вже не випадковість», — написала вона.

«Я знаю.»

---

Вона зробила крок. Один. Другий. Перейшла на інший бік вулиці, відчуваючи, як асфальт під ногами стає трохи іншим — не твердішим, не м'якшим, але… присутнішим. Наче він знав, що вона йде.

І в той самий момент — телефон завібрував.

«Ти пішла», — написав він.

Вона завмерла. Подивилася на екран, на його слова, які були не питанням, а ствердженням.

«Ти теж», — відповіла вона.

Навколо проходили люди. Хтось сміявся, хтось поспішав, хтось говорив по телефону, не помічаючи нічого навколо. Життя йшло. А вони ніби йшли в одному ритмі. У різних містах. На однаковій відстані від дому.

---

«Це дивно», — написала Ліда. Вона не знала, як інакше описати те, що відчувала.

«Це вже більше, ніж дивно», — відповів він.

Пауза. Вона бачила, як три крапки з'являються і зникають — він вагався, підбирав слова.

«Лідо…»

«Що?»

Вона зупинилась. Відчула, як серце завмерло в очікуванні.

«Мені здається, що якщо я зараз простягну руку…»

Її дихання збилось. Вона відчула, як пальці самі по собі розтискаються, як долоня стає відкритою, готовою до дотику.

«Не треба», — написала вона швидко, занадто швидко.

Пауза.

«Чому?»

Вона стиснула телефон. Відчула, як холодний пластик впивається в долоню.

«Бо я теж цього хочу.»

Тиша. Довга. Глибока. Така, що заповнює всю відстань між Львовом і Чернівцями.

---

«І це проблема?» — написав він нарешті.

Ліда заплющила очі. Відчула, як вітер торкається обличчя, як волосся розлітається в різні боки, як усередині неї щось пручається — не страх, але щось дуже близьке до нього.

«Це небезпечно», — написала вона.

«Я знаю.»

«Але ти все одно думаєш про це.»

Пауза.

«Так.»

Вона відкрила очі. Подивилася на вулицю, на ліхтарі, на людей, які проходили повз, не знаючи, що тут, за кілька кроків від них, відбувається розмова, яка змінює все.

---

Ліда повільно пішла далі. Крок за кроком. І кожен з них ніби відгукувався десь там — у Чернівцях, у нього. Вона відчувала це не розумом — тілом. Наче їхні кроки синхронізувалися, наче вони йшли поруч, тримаючись за руки, але не бачили одне одного.

«Ти далеко від дому?» — написала вона.

«Ні», — відповів він.

«Я теж.»

Пауза.

«І що ми будемо робити?»

Вона зупинилась біля свого під’їзду. Подивилась у темряву — на вузький провулок, на дерева, які гойдалися від вітру, на світло у вікнах сусідніх будинків. І вперше за весь вечір відповіла чесно:

«Я не знаю.»

---

У Чернівцях Нікіта стояв біля свого будинку. Він уже дістав ключі, уже вставив їх у замок, але не повернув. Стояв, дивлячись на двері, які вели в його квартиру, в його звичайне життя, в його спокійний світ, який ще тиждень тому здавався йому єдино можливим.

І теж не заходив. Бо відчуття не зникало. Навпаки. Ставало сильнішим.

«Лідо…» — написав він.

«Що?»

«Ми сьогодні майже…»

Вона не дала йому закінчити. Її відповідь прийшла миттєво, гостра, як той біль, який вони відчули, коли доторкнулися.

«Я знаю.»

Пауза.

«І я це відчула.»

---

Серце Нікіти билося швидко. Занадто швидко для простої розмови. Він притулився спиною до дверей, відчуваючи холод металу крізь куртку. Заплющив очі. І побачив її — не обличчя, не руки, а відчуття. Те, що залишилося після дотику.

«Якщо ми спробуємо ще раз…» — написав він.

«Ні», — відповіла вона одразу. Занадто швидко.

«Чому?»

Пауза. Довга. Болюча.

«Бо я боюсь не того, що не вийде.»

Серце вдарило. Він відчув, як у грудях щось обірвалося.

«А чого?»

Вона не відповідала довго. Він уявляв, як вона стоїть біля свого під'їзду, дивиться в темряву, тримає телефон у тремтячих руках. І боїться. Не його. Не відстані. Себе.

«Що вийде», — написала вона нарешті.

---

Тиша.

І цього разу він не відповів одразу. Бо вона сказала те, що він боявся визнати навіть собі. Не те, що вони не зможуть доторкнутися. А те, що зможуть. І тоді — що? Що станеться, коли межа зникне остаточно? Що станеться, коли вони опиняться в одному просторі? Що станеться, коли відстань перестане бути відстанню?

«Я теж», — написав він нарешті.

І ці два слова прозвучали сильніше за все, що вони говорили до цього.