Глава 13

                           Те, що бачать не всі

Аня не одразу взяла букет.

Вона просто дивилась на нього. На незнайомця. На квіти. На ситуацію, яка не вкладалась у жодну логіку. Піони лежали на стійці — ніжні, світлі, трохи безглузді в цьому хаосі. Але чомусь саме вони тримали її на землі. Реальні. Тверді. Такі, що можна доторкнутися.

— Я серйозно не розумію, що відбувається, — сказала вона тихо. Голос тремтів, хоча вона намагалася тримати його рівним.

Влад не опускав руки. Він стояв перед нею, все ще тримаючи букет, і дивився так, ніби від її відповіді залежало все.

— Я теж, — відповів він. І в його голосі не було впевненості. Була правда. Він теж нічого не розумів. Він теж боявся. Але він був тут.

Пауза.

— Але ти бачила це, — додав він.

Серце Ані вдарило. Відчула, як кров приливає до обличчя, як долоні стають вологими.

— Що саме? — спитала вона, хоча знала відповідь.

— Повітря. Воно рухалось. Воно тріскалося. Ти бачила те, чого не повинна бачити.

Тиша.

Кавомашина позаду тихо зашипіла, випускаючи струмінь гарячої пари. Хтось замовляв латте — звичайний голос, звичайне замовлення, звичайний вечір. Життя йшло. Люди пили каву, розмовляли, сміялися, не знаючи, що тут, за стійкою, відбувається щось, що не вкладається в жодну логіку.

Але між Анею та Владом — ні. Між ними була та сама тиша, яка буває, коли двоє людей розуміють, що стали свідками чогось, для чого в їхній мові немає слів.

---

— Хто ти? — спитала Аня вже жорсткіше. Вона не хотіла бути грубою, але страх вимагав захисту. А найкращий захист — це напад.

— Влад, — відповів він спокійно.

— Це я вже чула.

— Я з Чернівців.

Вона завмерла.

Це слово зачепило. Боляче. Глибоко. Бо воно з'єднувало те, що вона бачила вчора, з тим, що відбувалося зараз. Чернівці. Там, де був він. Там, де все почалося.

— Чернівці?.. — тихо повторила вона. Голос зламався на останньому складі.

Він кивнув. Повільно. Обережно.

— Там був хлопець. Вчора. Він теж це бачив.

Серце впало. Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Нікіта? — вирвалось у неї. Ім'я прозвучало голосно, занадто голосно для тихої кав'ярні.

І тепер уже завмер він. Його очі розширилися.

— Ти знаєш його ім'я?

Пауза.

— Ліда сказала, — відповіла Аня. — Вчора. Коли ми стояли там.

Тиша.

І цього разу вона була іншою. Не напруженою. Не тривожною. А… з'єднаною. Наче між ними раптом пролягла тонка нитка, яка з'єднала два міста, дві історії, двох людей, які стали свідками одного дива.

---

Аня повільно взяла букет. Просто щоб щось зробити руками. Пальці торкнулися ніжних пелюсток, відчули їхню прохолоду, їхню реальність. Квіти пахли весною, хоча за вікном була глибока осінь.

— Добре, — сказала вона, намагаючись зібрати думки. — Припустимо, я не викликаю поліцію.

В її голосі була ледь помітна іронія, але за нею ховався страх. Справжній, глибокий, той, який не приховується за жартами.

— І що далі?

Влад нарешті опустив руку. Відчув, як м'язи розслабилися, як напруга повільно відпускає тіло.

— Далі ти скажеш мені все, що бачила.

— А ти? — спитала вона, дивлячись прямо в очі.

— Те саме.

---

— Аня! — покликала Ірина з-за кавомашини. — У нас черга.

Світ різко повернувся. Звуки стали гучнішими, люди — реальнішими, кав'ярня — звичайнішою.

— Дай мені хвилину, — кинула Аня через плече.

— У тебе їх уже п'ять!

Аня видихнула. Глибоко. Повільно. Намагаючись заспокоїти серце, яке калатало так, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей.

— Сідай, — сказала Владу тихо, киваючи на столик біля вікна. — Я зараз.

Він кивнув. Не сказав ні слова. Просто взяв букет, який вона поклала на стійку, і пішов до столика.

Сів.

І вперше за весь час озирнувся.

Звичайна кав'ярня. Тепле світло. Столики, за якими сиділи люди — хтось із ноутбуком, хтось із книжкою, хтось просто дивився у вікно, думаючи про своє. Запах кави, випічки, ванілі. Життя.

І тільки він знав, що це місце вже не таке просте. Що сьогодні тут станеться щось, що побачать не всі. Але ті, хто побачать — зміняться назавжди.

---

Аня працювала на автоматі.

— Ваш латте.
— Дякую.
— Гарного вечора.

Вона посміхалася, приймала гроші, видавала здачу, робила все, що від неї вимагалося. Але очі раз по раз повертались до нього. Влад сидів біля вікна, тримаючи в руках чашку з чаєм — зеленим, із жасмином, тим, який вона йому принесла. Він не пив. Просто тримав, відчуваючи тепло, яке розливалося по пальцях.

Він сидів занадто спокійно. Занадто нерухомо. Наче чекав не її. А моменту.

---

Через кілька хвилин, коли черга розсмокталася, Аня сіла навпроти. Втомлено опустилася на стілець, провела рукою по обличчю.

— Добре, — сказала тихо. — Я слухаю.

Влад поставив чашку на стіл. Подивився на неї. На її руки, які тремтіли. На її очі, в яких застиг страх.

— Ти була з дівчиною, — почав він. — Ліда.

— Так.

— І вона… торкалась чогось, чого не було.

Аня ковтнула. Відчула, як у горлі пересохло.

— Так.

— І це рухалось.

— Так.

Пауза. Він дивився на неї, чекаючи.

— І ти це бачила.

— Так, — її голос став тихішим, майже пошепки.

Тиша.

— Тоді ми не божевільні, — сказав він тихо.

І це прозвучало дивно полегшено. Наче гора впала з плечей. Наче він увесь цей час боявся, що йому здалося, а тепер знав — ні.

— Не поспішай, — відповіла Аня, хитаючи головою. — Це ще нічого не доводить.

— Доводить, — він дивився прямо. — Що це реально.

І в цей момент —

чашка на сусідньому столику здригнулась.

---

Ледь помітно. На міліметр. Настільки мало, що більшість людей не помітили б. Але Аня помітила. Вона дивилася на чашку, на тонку тріщину, яка з'явилася на її поверхні, на краплі кави, які виплеснулися на блюдце.

— Ти це бачила? — тихо сказав Влад.