Глава 11

                                  Свідки

Ліда не спала.

Рука все ще пекла. Не сильно — так, як пече шкіра після легкого опіку, коли біль уже не гострий, але нагадування залишається. Вона лежала, дивилась у стелю і прокручувала момент знову і знову, ніби намагалася розібрати його на частини, зрозуміти, де закінчується реальність і починається те, що не має назви.

Той дотик.
Його рука.
Тепло, яке з'явилося з нізвідки.
І потім — різкий біль, який пройшов крізь пальці, крізь долоню, крізь усе тіло, ніби хтось на секунду під'єднав її до чогось, що не призначене для людського сприйняття.

Вона повільно підняла долоню. У тьмяному світлі, що проникало крізь фіранки, слід був ледь помітний — тонка червона лінія, яка вже починала бліднути. Але вона знала: коли завтра настане ранок, він все ще буде там. Не тому, що біль був реальним. А тому, що дотик був реальним.

Це не зникло.
Це стало частиною реальності.

Вона перевернулася на бік, дивлячись на інструмент, який лежав на тумбочці. Маленьке стоматологічне дзеркальце відбивало місячне світло, кидаючи на стелю тремтливі зайчики. Вона взяла його в руки, провела пальцем по холодному металу. І подумала: що, якщо завтра вона прокинеться — і все зникне? Що, якщо це був останній дотик? Останній доказ того, що між ними існує щось більше, ніж відстань?

Вона затиснула інструмент у кулаку, відчуваючи, як метал впивається в шкіру. І заснула тільки під ранок, коли небо за вікном почало світлішати, а місто — прокидатися.

---

Ранок у Coffee Lab почався як завжди. Кавомашина шипіла, молоко збивалося в піну, чашки дзвеніли, клієнти заходили й виходили, залишаючи після себе запах кави й розмов. Але для Ліди все було інакше. Кожен звук здавався надто гучним, кожен рух — надто швидким. Вона працювала на автоматі, посміхаючись клієнтам, приймаючи замовлення, видаючи здачу, але її справжнє життя відбувалося в іншому місці.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала Оля, ставлячи перед нею чашку кави. Вона дивилася на Ліду з тим виразом, який з'являвся щоразу, коли хотіла почути правду.

— Дякую, дуже підтримуєш, — тихо відповіла Ліда, намагаючись посміхнутися. Посмішка вийшла слабкою, майже непомітною.

— Я серйозно. Що відбувається?

Пауза. Ліда дивилася на чашку, на пару, що піднімалася над кавою, на візерунок на піні, який уже починав розпливатися.

— Нічого.

— Не бреши, — Оля сіла на стілець навпроти, склала руки на грудях. — Я бачу тебе кожен день. І останнім часом ти… не тут.

Ліда мовчала. Бо що вона могла сказати? Що вона торкнулася людини за двісті кілометрів? Що її рука досі пам'ятає тепло його пальців? Що вона боїться заснути, бо не знає, чи прокинеться в тому самому світі?

— Це той хлопець? — тихіше спитала Оля. В її голосі не було осуду — була та сама уважність, яка робила її гарною подругою.

Серце Ліди вдарило сильніше.

— Так.

— І що з ним не так?

Ліда підняла погляд. І вперше за весь час хотіла сказати правду. Не приховати, не применшити, не сховати за «все нормально». Сказати так, як є.

— Я торкнулась його.

— І? — Оля нахмурилась, не розуміючи.

— Він був не тут.

Тиша. Така, яка буває, коли слова не вкладаються в реальність. Оля дивилася на неї, чекаючи продовження, пояснення, жарту — чого завгодно, що повернуло б цю розмову в звичне русло.

— Це як? — спитала вона нарешті.

Ліда похитала головою.

— Я не можу пояснити.

— Спробуй.

Але Ліда вже відвернулась. Бо слова тут не працювали. Як пояснити дотик крізь відстань? Як пояснити слід на шкірі від руки, якої не було поруч? Як пояснити те, для чого в людській мові ще не придумали слів?

Вона підняла долоню, показуючи Олі ледь помітний слід.

— Це залишилось після того, як я його торкнулась.

Оля подивилася на слід, потім на Ліду, потім знову на слід.

— Ти хочеш сказати, що він торкнувся тебе… на відстані?

— Так.

— Це неможливо.

— Я знаю.

Вони дивилися одна на одну. Оля хотіла сказати щось — можливо, що Ліда перевтомилася, що їй треба відпочити, що це просто гра уяви. Але щось у погляді Ліди — той спокій, який буває тільки тоді, коли людина бачила щось, що не піддається поясненню — зупинило її.

— І що ти будеш робити? — спитала Оля.

Ліда подивилась у вікно, на вулицю, якою йшли люди. Звичайні люди. Звичайне життя.

— Сьогодні ввечері я знову буду там. І спробую зрозуміти, що це.

— Я піду з тобою, — сказала Оля.

Ліда хотіла відмовити, але щось зупинило її. Можливо, страх залишитися самій. Можливо, відчуття, що цього разу їй знадобиться хтось поруч.

— Добре, — відповіла вона.

---

У Чернівцях ранок теж не приніс спокою. Нікіта прийшов у клініку за пів години до початку роботи, думаючи, що встигне побути наодинці, зібрати думки. Але Влад уже був там. Сидів у коридорі з чашкою кави, дивлячись на нього з виразом, який Нікіта знав надто добре.

— Ти сьогодні точно не в формі, — сказав Влад, коли Нікіта проходив повз.

— Все нормально.

— Ні, не нормально, — Влад піднявся, йдучи за ним у кабінет. — Ти тричі переплутав інструменти вчора. Тричі. Це не ти.

Нікіта сів на стілець, дивлячись на свої руки. Слід від дотику майже зник, але він усе ще відчував його — легке поколювання, яке не давало забути.

— Це через ту дівчину? — спитала Іра, яка зайшла слідом за Владом. Вона стояла в дверях, тримаючи в руках папку з картками пацієнтів.

Нікіта мовчав.

— Я бачив її? — додав Влад, сідаючи на стілець навпроти.

Пауза. Нікіта знав, що вони не відстануть. Влад був наполегливим, а Іра — уважною. Разом вони могли розкрутити будь-кого.

— Ні, — відповів він коротко.

— Тоді ти влип, — Влад усміхнувся, але в його усмішці не було глузування. — Якщо ти такий розбитий через дівчину, яку ми не бачили… це серйозно.

Нікіта підняв погляд. І раптом зрозумів, що більше не хоче приховувати. Не тому, що це було легко пояснити. А тому, що втомився бути сам.