Глава 7

                    Те, що не повинно зникати

Ліда прокинулась раніше будильника.

Це було не те півсвідоме пробудження, коли ти ще не розумієш, де ти, але тіло вже починає рухатися. Це було інше — різке, чисте, наче хтось клацнув пальцями біля її обличчя.

Перше, що вона зробила — потягнулась до зап’ястя.

Порожньо.

Браслета не було.

Вона знала це. Вона сама залишила його там, біля стіни, віддала незнайомцю, якого бачила лише раз. І все одно щоранку її рука тягнулася до того місця, де три роки був срібний обруч. І щоранку вона знаходила порожнечу.

Але сьогодні ця порожнеча відчувалася інакше.

Вона не була втратою.

Вона була обміном.

Бо на нічному столику, на тому місці, де раніше лежав браслет, тепер лежала маленька металева пластинка з гравіюванням «Н.О.В.». Його ініціали. Його минуле. Частинка його життя, яку він віддав їй так само беззастережно, як вона віддала йому свій браслет.

Ліда взяла пластинку в руки. Вона була холодною — у квартирі ще не ввімкнули опалення, і ранкове повітря пахло свіжістю та мокрим асфальтом за вікном. Але в її долоні метал швидко нагрівався, ніби впізнавав її тепло.

Вона перевернула пластинку. З іншого боку не було нічого — тільки гладка поверхня, трохи подряпана часом. Десять років він зберігав її. Десять років вона була для нього пам'яттю про перший крок у професію, про студентські роки, про те, ким він був до того, як стати тим, ким став.

А тепер вона лежала на її нічному столику.

І це вже не просто передача речей. Це було щось більше. Щось, що не мало назви. Щось, що починало її лякати.

Не тому, що це було страшно.
А тому, що це було надто правильно.

---

Вона прийшла в Coffee Lab за пів години до відкриття. Марк уже був там — сидів за столиком у кутку, пив свій ранковий еспресо і гортав стрічку в телефоні. Він підняв голову, коли вона зайшла, і його погляд зупинився на її обличчі довше, ніж зазвичай.

— Ти сьогодні взагалі не в собі, — сказав він, не питаючи, а констатуючи.

Ліда пройшла на кухню, поставила сумку, зав'язала фартух. Рухи були автоматичними, але в голові не було автоматизму. Там був він. Завжди він.

— Я в нормі, — коротко відповіла вона, виходячи назад у зал.

— Ні, не в нормі, — Марк підвівся і підійшов до стійки. Він працював у Coffee Lab довше за всіх і мав право говорити те, що думає. — Ти сьогодні каву двічі пересолила. Це вже злочин.

Ліда зупинилася, згадуючи. Точно. Перше замовлення — капучино для пані Алли. Вона взяла сіль замість цукру. Друге — лате для чоловіка в діловому костюмі. Знову сіль. Вона тоді подумала, що це просто розсіяність.

Але зараз зрозуміла: це було не розсіяність. Це було те, що її думки були не тут. Вони були там, за двісті кілометрів, у кишені чоловіка, який носив її браслет.

— Я виправлюсь, — сказала вона, намагаючись посміхнутися.

— Сподіваюсь, — буркнув Марк, повертаючись до кавомашини. — Бо клієнти почнуть писати скарги. А скарги на солону каву — це те, чого наша репутація не переживе.

Вона кивнула, хоча думки були далеко.

Оля прийшла за десять хвилин до відкриття. Вона була в гарному настрої — щось наспівувала, поправляючи волосся перед дзеркалом. Але коли побачила Ліду, її усмішка стала трохи іншою — уважною, майже материнською.

— Ти сьогодні якась… — почала вона.
— Я знаю, — перебила Ліда. — Марк уже сказав.

— Він сказав, що ти не в собі. А я скажу, що ти світишся.

Ліда подивилася на неї з подивом.

— Свічуся?

— Так, — Оля сіла на стілець біля стійки, склала руки на грудях. — У тебе такий погляд, ніби ти знаєш щось, чого не знає ніхто інший. І це тебе не лякає. Це тебе… наповнює.

Ліда задумалася. Оля мала рацію — вона дійсно відчувала себе інакше. Не тому, що все стало зрозумілим. А тому, що перестало бути важливим, чи зрозуміло це.

Вона відкрила рота, щоб сказати щось, але в цей момент увійшов перший клієнт, і розмова залишилася незавершеною.

Люди заходили, виходили, сміялися, замовляли. Кавомашина шипіла, молоко збивалося в піну, чашки дзвеніли. Життя було звичайним. Але всередині Ліди все було навпаки.

Ніби вона стоїть на межі.

І ще крок — і щось станеться.

---

У Чернівцях день почався з операції.

Нікіта працював із повною концентрацією — такою, яка буває тільки тоді, коли від твоїх рук залежить чужа біль. Він любив цей стан — коли світ звужується до одного зуба, однієї порожнини, одного руху. У цьому стані не було місця для сумнівів, для тривог, для того, що не піддається лікуванню.

Але сьогодні навіть операція не могла витіснити інше.

Пацієнт пішов задоволений, дякуючи за безболісне лікування. Нікіта кивнув, сказав стандартні слова про наступний візит, і коли двері зачинилися, він відкрив шухляду.

Браслет лежав там.

Реальний.
Холодний.
Її.

Він узяв його в руки, відчуваючи вагу. Тонке срібне плетиво, яке колись торкалося її шкіри. Він провів пальцем по внутрішній стороні, де було вигравіювано «Л.С.». Ліда Соколова. Тепер це ім'я було для нього не просто набором літер. Воно було питанням, на яке він не знав відповіді. І водночас — єдиною відповіддю, яка мала значення.

— Ти його вже хвилин десять розглядаєш, — сказала Іра, сперта на стіл. Вона вже зняла рукавички і тепер пила чай, спостерігаючи за ним з тихою цікавістю.

Нікіта не помітив, як вона зайшла. Він був надто далеко.

— Може, це подарунок, — кинув Влад із сусіднього кабінету. Він завжди мав звичку з'являтися там, де його не чекали. — Таємна фанатка. У тебе ж є такі?

Нікіта закрив шухляду. Різко, голосніше, ніж планував.

— Це не так працює.

— А як? — підняла брову Іра. В її голосі не було глузування — була та сама уважність, яка робила її хорошим асистентом. Вона вміла чекати.

Нікіта помовчав. Він дивився на закриту шухляду, за якою лежало те, що не мало там лежати. Те, що не мало існувати взагалі.