Глава 6

                Імена, які нічого не змінюють

Львів прокинувся раніше за Ліду.

Він прокинувся о п'ятій ранку — тими звуками, які чути тільки в передсвітанкову годину: далекий гул сміттєвозу, самотній голос птаха, який чомусь вирішив, що вже день, і десь на сусідній вулиці хтось завів двигун, а потім вимкнув, ніби передумав їхати.

Але Ліда вже не спала.

Вона лежала з відкритими очима, дивлячись у стелю, і в її руці був телефон. Екран давно погас, але вона пам'ятала кожне слово з їхньої нічної розмови. Кожну паузу. Кожну секунду, коли три крапки з'являлися і зникали, наче він вагався, чи варто писати те, що думає.

Вона не пам'ятала, коли вони попрощалися. Здається, ніхто з них не написав «на добраніч». Розмова просто завмерла сама собою, як завмирає розмова двох людей, які сидять поруч і раптом розуміють, що слова більше не потрібні.

Але вони не сиділи поруч.
Вони були за двісті кілометрів одне від одного.
І це було найдивніше у всьому, що з нею відбувалося.

О шостій вона підвелася. Не тому, що треба було йти на роботу — до відкриття Coffee Lab залишалося ще дві години. А тому, що лежати без сенсу було неможливо. Її тіло вимагало руху, а думки — порядку, якого вони не могли знайти.

Вона зробила каву. Звичайний фільтр, без цукру, без молока. Сіла на підвіконні, дивлячись, як місто повільно наповнюється світлом. І вперше за довгий час відчула, що Львів — її місто, яке вона знала напам'ять, — став трохи чужим.

Бо тепер у ньому не було його.

---

Вона прийшла в Coffee Lab о сьомій тридцять. На півгодини раніше, ніж зазвичай. Марк, який відкривав зміну, вже був там — вмикав кавомашину, перевіряв запас зерен, робив ті ритуальні рухи, без яких жоден бариста не може почати день.

— Ти сьогодні перша, як завжди, — усміхнувся він, побачивши її. — Хоча ні, ти сьогодні перша навіть серед перших.

— Хтось же має тримати це місце в порядку, — відповіла вона автоматично, вішаючи куртку на гачок.

Але Марк був не з тих, хто ковтає автоматичні відповіді. Він працював у Coffee Lab три роки, бачив сотні облич, тисячі замовлень і міг розпізнати настрій людини швидше, ніж ступінь обсмаження зерен.

— Лідо, ти дивна сьогодні, — сказав він, спираючись на стійку. — І не кажи, що «просто не виспалася». Це я можу сказати. А в тебе щось інше.

Вона хотіла заперечити, але в цей момент із підсобки вийшла Оля, зав'язуючи фартух на ходу.

— Вона права, — втрутилась Оля, поправляючи волосся. — В такому сенсі, ніби ти не спала. Або закохалась. — Вона примружилася, розглядаючи Ліду. — Або те й інше одразу.

Ліда кинула короткий погляд на обох. Марк дивився з цікавістю, Оля — з тією жіночою допитливістю, яка не потребує слів.

— А якщо і те, і те? — сказала вона тихо.

Оля засміялась, але в її сміху не було глузування. Було щось інше — підтримка, змішана з цікавістю.

— Тоді покажи мені його.

Ліда опустила очі на телефон, який лежав на стійці. Екран був темним, але вона знала, що в будь-яку мить може спалахнути його ім'ям.

— Я не можу, — сказала вона.

— Він що, секретний агент? — підкинув Марк, вмикаючи кавомашину. — Чи, може, він у розшуку?

— Гірше, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно на порожню ранкову вулицю. — Він є… і його немає.

Марк і Оля переглянулись. Той погляд, яким обмінюються люди, коли чують щось, що не вкладається в їхню картину світу.

— Окей… це звучить як початок проблем, — пробурмотів Марк, повертаючись до кавомашини.

— Або як початок чогось більшого, — тихо додала Оля, і в її голосі Ліда почула те, чого не очікувала — розуміння.

Але пояснити їм усе одно було неможливо.
Як пояснити, що ти відчуваєш людину за двісті кілометрів?
Як пояснити, що ти залишаєш річ у Львові, а він знаходить її в Чернівцях?
Як пояснити, що імена, які ви знаєте одне одного, насправді нічого не змінюють?

Вона знала, як його звуть. Нікіта. Звичайне ім'я, яке носять тисячі чоловіків у цій країні. Але воно не робило його ближчим. Не пояснювало того, що відбувалося між ними.

Імена були просто ярликами.
А те, що між ними, не мало імені.

---

У Чернівцях ранок почався зі звуку бормашини.

Нікіта зайшов у кабінет о восьмій, як завжди. Білий халат, рукавички, інструменти, розкладені в ідеальному порядку. Його робочий день був розписаний по хвилинах — пацієнти, консультації, операції, знову пацієнти. Цей порядок рятував його роками. Давав ілюзію контролю над життям, яке насправді не підкорялося жодному контролю.

Але сьогодні порядок давав тріщину.

Він зняв рукавички після першого пацієнта і кинув їх у контейнер. Рухи були автоматичними, відпрацьованими до досконалості. Але погляд…

— Наступний, — сказав він, але голос прозвучав трохи відсторонено, наче він говорив не з Ірою, а з кимось, кого тут не було.

Іра, яка працювала з ним уже п'ять років і знала його краще, ніж будь-хто в цій клініці, нахмурилася.

— У тебе все нормально? — спитала вона, подаючи новий набір інструментів.

— Так. Чому питаєш?

— Ти вже вдруге за ранок дивишся в одну точку і не рухаєшся. — Вона подивилася на нього уважніше, ніж зазвичай. — Це не схоже на тебе.

Він ледь усміхнувся. Тією усмішкою, яку Іра називала «професійною» — ввічливою, але порожньою.

— Думаю.

— Про пацієнтів так не думають, — втрутився з сусіднього кабінету Влад, який завжди мав звичку підслуховувати розмови. Він виглянув у коридор, спираючись на одвірок. — Там максимум: «виживе чи ні». А в тебе обличчя людини, яка намагається розв'язати рівняння з трьома невідомими.

Іра засміялась.

Нікіта — ні.

— Це не про роботу, — коротко відповів він, беручи в руки картку наступного пацієнта.

— Дівчина? — одразу спитала Іра з тим інстинктом, який не підвів її жодного разу.

Пауза.

— Так.

Влад присвиснув.

— І що не так? — підняв брову він. — Ти ж в нас зразковий лікар. Зарплата нормальна. Квартира є. Машина. Чого вона?