Глава 5

                Люди навколо, тиша між ними

Ранок у Coffee Lab почався не з першої краплі кави, а з удару металевого сита об край кавомашини. Цей звук — різкий, напружений — розірвав тишу передвранішньої підготовки, ніби хтось вистрелив із пустої бляшанки. Олеся, сьогоднішня бариста, завжди починала день агресивно: гриміла портафільтрами, люто закручувала кришки сиропів, ніби вони були її особистими ворогами. Ліда, яка стояла за касою, ледь помітно здригнулася, але не підняла голови. Вона вже встигла навчитися відгороджуватися від цього шуму, як від хвиль, що розбиваються об скло — вони є, але не торкаються.

— Два капучино і один фільтр! — крикнула Олеся, навіть не повертаючи голови. Її голос перекривав шипіння парової трубки.

— Уже йде, — відповіла Ліда, натискаючи кнопку на касовому апараті. Механічний дзинь злився з дзвінком вхідних дверей.

Двері відчинялися й зачинялися з ритмом серця міста. О шостій тридцять ранку Львів ще тільки протирав очі бруківкою, але вже до сьомої кав’ярня наповнилася тими, хто поспішав: чоловік у пом’ятому костюмі, який щоранку замовляв американо без цукру й дивився в телефон так, ніби там лежали відповіді на всі питання світу; дві дівчини в медичних формах, які шепотілися про чергування й сміялися над тим, як пацієнт намагався втекти з палати; студент із рюкзаком, що загрожував розірватися від підручників, і його тінь — інший студент, який чомусь завжди замовляв зелений чай і ніколи не сідав спиною до вікна.

— Доброго ранку, Лідо, — усміхнулась постійна клієнтка, пані Світлана, яка щоранку купувала лате з ванільним сиропом і щоранку розповідала одну й ту саму історію про те, як її кіт учора вкрав шкарпетку.

— Доброго, — відповіла Ліда автоматично, проводячи карткою клієнтки через термінал. Її губи склалися в усмішку, але очі залишилися десь в іншому місці.

Телефон лежав на стійці, екраном униз. Вона спеціально поклала його так, щоб не бачити сповіщень, щоб не ловити себе на думці, що перевіряє його кожні три хвилини. Але це не допомагало. Вона відчувала його присутність — важку, ніби камінь у кишені. Тихий. Занадто тихий.

Вчорашній вечір випав із часу. Вона пам’ятала, як повернулася додому, як роззулася в передпокої, як налила собі склянку води й простояла з нею біля вікна п’ятнадцять хвилин, забувши випити. Потім вона лягла в ліжко, але не спала. Дивилася в стелю, слухала, як дихає місто за вікном, і намагалася зрозуміти, що сталося.

Рука в повітрі. Це миттєве, божевільне відчуття, що хтось торкнувся її щоки. Вона навіть закрила очі на секунду, дозволяючи собі повірити. А коли відкрила — нікого. Тільки люди. Тільки чужий сміх. Тільки вогні, що мерехтіли в калюжах.

— Лідо, ти чуєш? — голос Олеси прорізав її думки, залишаючи по собі розірвану тканину спогаду.

— Так, що? — Ліда моргнула, повертаючись.

— Ти вже третій раз помилилася з замовленням. Пані Світлані не лате, а капучино.

Ліда подивилася на чек, який тримала в руці. Справді. Вона пробила капучино, хоча клієнтка щоранку замовляла лате. Третій раз за годину. Її пальці стиснули папірець.

— Вибач, просто… ніч була важка.

Олеся відірвалася від кавомашини й уважно подивилася на неї. В Олесі був той погляд, який ніби знімає з тебе шкіру й дивиться прямо на м’язи: прицільний, цинічний, але не злий. Просто бариста з десятирічним стажем бачила все: і закоханих, і розбитих, і тих, хто намагається втекти від себе через кавуїн.

— Хлопець? — спитала вона, склавши губи в напівусмішку.

Ліда на секунду завмерла. Її пальці застигли над клавіатурою каси. Хлопець. Це слово здалося їй надто простим, надто звичним для того, що сталося.

— Щось типу того, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав байдуже. Не вийшло.

Олеся засміялася — коротко, по-своєму, без осуду.

— Тоді ясно. У тебе той самий погляд.

— Який? — Ліда підняла голову.

— Наче ти тут, але не тут. Знаєш, у нас половина клієнтів так приходить. Сидять, дивляться в одну точку, кава холоне. Теж закохані. Або розбиті. Різниця тільки в тому, чи платять вони за каву готівкою чи карткою.

Ліда не знайшла, що відповісти. Вона просто взяла наступне замовлення, пробила його — цього разу правильно — й поставила чашку на столик, до якого вже сідав чоловік із ноутбуком. Він навіть не подивився на неї, одразу занурившись у роботу.

Люди навколо жили своїм життям. Вони розмовляли, сперечалися, сміялися, гортали стрічки соцмереж, скаржилися на погоду, планували вечір. Іноді Ліді здавалося, що вона бачить їх крізь товсте скло — їхні рухи трохи сповільнені, їхні голоси приглушені, ніби хтось вимкнув звук навколишнього світу. Вона чула тільки власні думки, які крутилися навколо одного: чи думає він зараз про мене? чи відчуває те саме? чи було це реальним?

Вона навіть не помітила, як взяла телефон.

Екран спалахнув. Жодних повідомлень. Вона провела пальцем угору, оновила чат. Пусто.

— Чекаєш когось? — Олеся виникла поруч із ганчіркою в руці, витираючи стійку.

— Ні, — надто швидко відповіла Ліда.

— Ага, — Олеся кивнула з таким виглядом, ніби їй усе було зрозуміло. — Ну-ну.

Вона відійшла до кавомашини, залишивши Ліду наодинці з її очікуванням.

І тоді телефон завібрував.

Ліда схопила його швидше, ніж хотіла показати. Рухи стали різкими, майже жадібними. Вона відкрила чат.

«Привіт» — написав Нікіта.

Тільки одне слово. Але воно вмістило в собі більше, ніж будь-яке довге повідомлення.

«Привіт» — відповіла вона одразу ж, навіть не даючи собі часу подумати.

Пауза. Три крапки затанцювали на екрані, зникли, з’явилися знову. Ліда затримала дихання.

«У тебе теж відчуття, що вчора щось змінилось?»

Вона прочитала це повідомлення тричі. Кожен раз — по-різному. Перший раз — з полегшенням: він теж відчув. Другий — зі страхом: якщо він теж відчув, значить, це було не в її голові. Третій — з якоюсь дивною, незнайомою надією, яка росла десь у грудях, стискаючи діафрагму.