Глава 4

                              Друга спроба

Цього разу вони підготувалися. Не так, як готуються до іспиту чи важливої зустрічі, а як готуються до чогось, що вже раз застало зненацька і не мало повторитися. Ліда прокручувала в голові деталі щоразу, коли між замовленнями в кав’ярні випадала вільна хвилина. Вона перебирала варіанти, відкидала їх, поверталася знову. Без «просто центр». Без «біля фонтану». Цього разу все мало бути чітко, прозоро, без жодного шансу на двозначність.

Вона стояла за стійкою Coffee Lab, пальці самі виконували звичні рухи: змолоти зерна, утрамбувати, налаштувати тиск. Але її думки були далеко — вона вже проживала завтрашній вечір у всіх деталях. Як підійде до кав’ярні з чорними дверима. Як стане так, щоб її було добре видно. Як триматиме телефон, щоб одразу відповісти. Як дивитиметься в той бік, звідки він має прийти.

— Площа Ринок, — написала вона, набираючи текст між двома капучино, які чекали на стійці. Її пальці летіли по клавіатурі зі швидкістю, якої вона сама від себе не очікувала.

— Конкретніше, — відповів Нікіта майже одразу. Він теж був на роботі, але Ліда відчувала, що він так само, як і вона, думає тільки про одне. Їхні робочі дні перетворилися на тло, на якому розгорялося зовсім інше — напружене, важливе, таке, що не вміщалося в рамки звичайного життя.

Вона зупинилась на секунду, завмерши з кавником у руці. Оля, яка працювала поруч, кинула на неї швидкий погляд, але нічого не сказала. Вона вже звикла до того, що Ліда останнім часом часто зависає з телефоном, але не питала. Можливо, відчувала, що це не те, про що можна питати посеред робочої зміни.

— Біля входу в ту кав’ярню з чорними дверима і жовтим світлом всередині, — надіслала Ліда, відчуваючи, як серце починає битися швидше тільки від того, що вона вимовляє ці слова вголос (навіть якщо не вголос, а в тексті).

— Я знаю це місце, — написав він.

Ліда на мить заплющила очі. Він знав. Він бував там. Можливо, сидів за одним із тих столиків, пив каву, дивився на площу. І тепер вони збиралися зустрітися там — не випадково, не завдяки збігу обставин, а тому, що вони так вирішили. Це було важливо. У цьому «так» була їхня спільна воля, їхнє бажання, їхнє рішення йти назустріч одне одному, незважаючи ні на що.

Пауза. Коротка, але наповнена. Ліда відчувала, як він теж вагається, теж перевіряє себе, теж боїться зробити зайвий крок. Вони обидва пам’ятали першу спробу. Обидва пам’ятали, як стояли навпроти одне одного, бачили силуети, але не могли доторкнутися. І обидва не хотіли повторення.

— Сьогодні о 19:00? — уточнила вона, хоча знала відповідь.

— Так.

Цього разу все мало бути ідеально. Ліда вирішила для себе: вона не просто прийде. Вона буде там заздалегідь. Вона стане на тому місці, яке описала, і не рухатиметься. Вона триматиме телефон у руці, але не буде відволікатися. Вона дивитиметься туди, звідки має з’явитися він. І коли він прийде, вона його побачить. Вона не дозволить цьому вечору стати ще однією історією про те, як двоє людей розминулися в натовпі.

---

О 18:30 Ліда вийшла з дому. Вона вдягла темно-синю сукню — ту саму, в якій була під час першої зустрічі. Не тому, що суєвірила, а тому, що хотіла, щоб він упізнав її. І тому, що в цій сукні вона відчувала себе впевненіше. Ніби вона була не просто Лідою з кав’ярні, а Лідою, яку він чекав, яку він шукав, яку він уже одного разу майже знайшов.

Вулиці Львова зустріли її вечірньою метушнею. Люди поспішали з роботи, хтось зупинявся біля вітрин, хтось сидів на лавках із келихами вина. Повітря пахло кавою, випічкою, мокрим камінням — тим особливим запахом, який буває тільки в центрі старого міста восени. Ліда йшла швидко, але не поспішаючи. Вона хотіла прийти раніше, встигнути подихати, заспокоїти серце, налаштуватися.

О 18:45 вона була на місці. Кав’ярня з чорними дверима і жовтим світлом стояла на розі, впускаючи й випускаючи відвідувачів. Ліда стала так, щоб її було добре видно з боку площі. Вона склала руки на грудях, потім опустила, потім знову склала — не могла знайти положення, в якому почувалася б природно. Зрештою, просто засунула руки в кишені пальта і стала чекати.

Львів жив навколо неї своїм звичним життям. Хтось сміявся, хтось сперечався, хтось грав на гітарі неподалік. Ліда дивилася на людей, які проходили повз, і в кожному чоловікові її зріст на мить бачила Нікіту. Але це були не він. Вона знала, що він ще не прийшов. Вона відчувала це — ту особливу присутність, яку навчилася розпізнавати за останні тижні. Її не було. Поки що.

Вона дістала телефон. Екран показав 18:52. Восім хвилин. Вона відчула, як пальці тремтять, і зробила глибокий вдих. Вона не була нервовою перед першою зустріччю. Чому вона нервує зараз? Можливо, тому, що перша зустріч була імпровізацією, а ця — усвідомленим кроком. Можливо, тому, що після першої зустрічі все змінилося. Вона стала залежною від нього. Від його повідомлень. Від його голосу. Від його існування в її житті. І тепер вона боялася не того, що він не прийде. Вона боялася, що прийде — і щось піде не так.

18:55. Вона подивилася в бік площі. Людей ставало більше, хтось поспішав у театр, хтось просто гуляв. Ліда вдивлялася в обличчя, але жодне не було його. Вона знала, що він ще не тут. Вона відчувала це.

18:58. Її серце почало битися швидше. Вона знову подивилася на телефон, потім на площу, потім на чорні двері кав’ярні. Нікого.

18:59. Вона вже майже не дихала.

19:00.

Телефон у руці вібрував.

«Я тут».

Ліда підняла очі. Її погляд ковзнув по площі, зупиняючись на кожній постаті. Люди проходили повз. Хтось штовхнув її плечем — чоловік у чорному пальті, який поспішав, навіть не вибачившись. Хтось сміявся поруч — компанія дівчат, які фотографувалися на фоні Ратуші. Але його не було. Вона не бачила його.

Нікіта стояв на тому самому місці. Він приїхав потягом о 17:30, як і планував. У нього було півтори години, щоб дістатися до центру, і він використав цей час, щоб просто йти. Без мети. Без поспіху. Йому хотілося відчути Львів, яким його бачила вона. Не туристичний, не парадний, а той, який вона описувала в своїх повідомленнях — з його затишними двориками, старими дверима, кованими ґратами, за якими ховаються сади.