Глава 2

                   Повідомлення у темряві

Ліда сиділа на підвіконні, підібгавши під себе ноги, і дивилася у вікно. Ніч тихо опустилася на Львів, і лише ліхтарі, немов маленькі маяки, пробивали темряву, розкидаючи по бруківці жовті плями світла. Її кімната на третьому поверсі старої кам’яниці виходила у внутрішній дворик, де рідко було чути голоси, тільки іноді — кроки запізнілих сусідів або далеке нявкання кішки, що жила під сходами. Але зараз у дворику було тихо. Навіть занадто тихо. Ніби весь світ затамував подих, чекаючи чогось.

Телефон у її руці блимав, і серце знову прискорювало ритм, щоразу коли екран спалахував новим повідомленням. Вона все ще відчувала на своїй долоні тепло його руки — те саме тепло, яке пройшло крізь неї сьогодні ввечері біля Оперного театру, коли вони прощалися. Прощання було швидким, трохи ніяковим, як і має бути, коли двоє людей, які знають одне одного краще, ніж будь-хто, раптом опиняються поряд і не знають, як правильно закінчити вечір. Він поцілував її в щоку, легко, майже невагомо, і сказав: «Напиши, коли будеш вдома». І вона написала. І тепер вони знову розмовляли — як завжди, через екран, але цього разу все було інакше.

— Ти вже вдома? — написала вона, хоча знала відповідь. Просто їй потрібно було почути його голос у рядках, підтвердження того, що він існує не тільки в її пам’яті, не тільки в тих кількох годинах, що вони провели разом.

Відповідь прийшла майже одразу, ніби він тримав телефон у руці й чекав на її повідомлення:
— Так. Тільки вийшов із центру. Львів вночі — це щось неймовірне. Я забуваю, яке воно красиве місто, коли дивишся на нього не сам.

Ліда провела пальцем по холодному склу, малюючи невидимі лінії. Вона уявляла, як він іде порожніми вулицями, як його кроки відлунюють на бруківці, як він піднімає голову і бачить ті самі ліхтарі, що й вона, тільки з іншого боку міста.

— І? — додала вона, ледве стримуючи цікавість. Їй хотілося знати все: що він відчуває, про що думає, чи згадує її так само часто, як вона згадує його.

— І нічого. Порожньо. Якби не твоя переписка, навіть не помітив би, що когось чекав.

Вона посміхнулася, притулившись спиною до холодної стіни. Його слова звучали просто, але між рядків Ліда відчувала тепло, цікавість і щось, що неможливо описати. Якусь легку тугу, яка не тягнула вниз, а навпаки — додавала ваги кожному слову. Вона знала цей тон. Він з’являвся в його повідомленнях щоразу, коли він хотів сказати більше, але не наважувався.

— Тобто тобі теж здалося дивним? — надіслала вона, хоча знала, що питання риторичне. Їй просто хотілося почути це від нього.

— Дуже, — відповів Нікіта. — Мабуть, це місто намагається нас звести з розуму. Або перевіряє, чи справді ми хочемо знайти одне одного.

Її пальці похололи, але не від холоду, що тягнувся з відчиненої кватирки. Відповіді від нього завжди були короткі, але точні. Він умів сказати багато в кількох словах, залишаючи між рядками простір для її думок. І це змушувало її хотіти ще. Ще одне повідомлення. Ще один погляд у його внутрішній світ, який вона почала вивчати, як стару карту, де ще залишалися білі плями.

— А як ти себе почував? — написала вона, намагаючись не здаватися надто зацікавленою. Хоча знала, що це марно. Він читав її краще, ніж будь-хто. Він міг відчути фальш у її повідомленні так само, як вона відчувала її в його.

— Немов хтось вийняв із рук компас. Думав, що йду у правильному напрямку, а виявилося — круговий рух. Я бачив тебе, але не міг дійти. Ти стояла так близько, і водночас так далеко.

Ліда посміхнулася ще ширше, і в цій усмішці було щось більше, ніж просто задоволення від вдалих слів. Вона відчула, як у грудях розливається тепло, яке не мало нічого спільного з температурою повітря в кімнаті. Він завжди знаходив слова, щоб змусити її зупинитися і подумати. Не просто відповісти, а справді замислитися над тим, що вона відчуває.

— Тоді ми обидва заблукали, — відповіла вона, і в цьому «ми» було щось інтимне, чого вона не дозволяла собі раніше. Це «ми» з’єднувало їх, робило спільниками в чомусь, чого вона ще не могла назвати.

— Мабуть, так. Але я хочу знайти тебе.

І тут він надіслав смайлик, який зовсім не виглядав дитячим чи легким. Він був… інший. Серйозний, трохи викликовий, з відтінком чогось такого, що змусило Ліду затримати подих. Вона дивилася на цей маленький значок кілька секунд, намагаючись зрозуміти, чому він викликав у ній таку бурю емоцій. Можливо, тому, що він означав більше, ніж просто емоцію. Він означав намір. Обіцянку. Щось, що вимагало відповіді.

Ліда відчула, як щось у грудях стискається. Серце билося швидше, і вона раптом зрозуміла, що боїться. Не його. Не себе. А того, що ця історія, яка почалася так несподівано, може стати надто важливою. Вона не була готова до того, щоб хтось зайняв так багато місця в її думках. Але він уже був там. І виганяти його не було жодного бажання.

— Знаєш, — надіслала вона, обережно добираючи слова, ніби кожне з них могло змінити напрямок їхнього діалогу, — я теж хочу, щоб ми зустрілися. Не сьогодні. Не завтра. Але так, щоб це було не випадково. Щоб ми обидва знали, що йдемо в одне місце. Але я не знаю, чи світ дозволить нам це.

Вона не додала «знову», хоча це слово крутилося на язиці. Сьогоднішня зустріч була ідеальною і водночас неповною. Вони бачили одне одного, говорили, трималися за руки, але щось залишилося недомовленим. Якась іскра, яка мала спалахнути, але загубилася десь між фонтаном і Оперним театром.

— Світ… або наші міста, — відповів він після короткої паузи, яка здалася їй вічністю. — А може, й ми самі. Може, ми ще не готові. Або боїмося того, що буде, коли перестанемо бути просто рядками на екрані.

Ліда вдивлялася у темряву вулиць, намагаючись уявити його погляд. Зараз, коли вона знала, як він виглядає в реальності, її уява малювала його чіткіше. Його очі — темно-карі, майже чорні в сутінках, — дивилися на неї сьогодні так, ніби намагалися запам’ятати кожну рису. Його руки, що іноді жестикулювали, коли він розповідав щось цікаве, а потім раптом ставали спокійними, коли він слухав її. Його голос, який вона чула в навушниках сотні разів, але сьогодні вперше почула без посередників — живий, трохи хриплуватий, із легким чернівецьким акцентом, який робив його мову особливою.