Глава 1

             Переписки, що ведуть у центр

Ліда відчула, як пальці самі, без жодного наказу згори, потягнулися до телефону. Це було вже схоже на рефлекс: варто лише сірому львівському вечору за вікном згуститися до межі, коли тіні будинків стають глибшими, а ліхтарі починають горіти яскравіше, ніж зранку, — і її рука вже тримає слухавку. Екран спалахнув білим світлом, вихоплюючи з напівтемряви її обличчя, гострі вилиці, трохи стомлені очі, які ще хвилину тому дивилися у стелю, а тепер жадібно вдивлялися в рядки.

Ще одна ніч переписок. Ще один рядок, який, здавалося, міг змінити все.

Вона знала Нікіту не так давно. Якщо рахувати тими самими повідомленнями, що зберігалися в месенджері безперервною стрічкою, то минуло трохи більше двох місяців. Два місяці, які встигли вмістити в себе цілу історію: від випадкового коментаря під її світлиною з львівської Ратуші до щоденної звички прокидатися і перше, що бачити — його «Доброго ранку». Від коротких слів «як справи?» до багатогодинних аудіо, де він розповідав про Чернівці, про свій двір, де росте стара вишня, про те, як у дитинстві лазив через паркан до сусідів за яблуками.

Але кожне повідомлення тягнуло її ближче. Це було дивне відчуття — наче хтось невидимий узяв її за руку й почав вести через місто, через вулиці, через час. Його слова — короткі, часом гострі, наче лезо, але в них завжди відчувався інший світ. Світ, куди не пускають випадкових людей. Він міг написати «люблю це місто в сутінках», і Ліда раптом уявляла себе там, у Чернівцях, поряд із ним, дивлячись на ті самі сутінки. Він між рядками залишав паузи, які вона навчилася читати як відкриті карти.

— Я буду о 19:00, — написав він того вечора, коли годинник на її тумбочці показував 22:47. Його повідомлення прийшло звичним пінгом, але в цьому разі воно прозвучало інакше. Гучніше. Вагоміше.

Ліда завмерла, тримаючи телефон обома руками, ніби боялася, що він випаде. Її пальці похололи. Вона перечитала рядок тричі, ніби намагаючись знайти в ньому прихований сенс. Але сенс був прозорим. Зустріч. Не віртуальна. Не та, про яку вони жартома говорили «колись, коли закінчиться війна, коли з’явиться час, коли…». Реальна. Та, де потрібно буде дивитися в очі, а не в екран.

— Біля фонтану, — відписала вона через хвилину, яка здалася їй вічністю. — Якого числа?

— У суботу.

Серце Ліди трохи прискорилося, а потім забилося швидко-швидко, мов те саме горобець, що щоранку сідав на її підвіконня. Субота. Через чотири дні. Чотири дні, які раптом стали одночасно занадто довгими і занадто короткими.

Вона не сказала нікому з подруг. Навіть Марті, яка знала про неї все — від першого поцілунку в шостому класі до останньої сварки з колишнім. Це було її, тільки її. Як секрет, який боїшся вимовити вголос, щоб він не розвіявся.

Вони не знали одне одного в реальному житті. Це було дивно усвідомлювати, адже Ліда могла закрити очі й уявити, як Нікіта говорить, як він сміється — тихо, трохи хриплувато, як він робить паузу, коли шукає потрібне слово. Вона знала, що він любить чорну каву без цукру, що іноді грає на гітарі, коли не спиться, що його улюблений фільм — «1+1», але він ніколи не зізнається в цьому при друзях. Вона знала його звички, його настрій за інтонацією голосу в аудіо, його ранкову сонливість і вечірню зосередженість.

Вона — зі Львова, він — із Чернівців.

Лише переписки, дзвінки, короткі відеоповідомлення, де він іноді показував своє обличчя, злегка втомлене після роботи, з ніколи не зачесаним чубчиком, який падав на лоба. Але цього було достатньо, щоб відчувати один одного. Більш ніж достатньо. Іноді Ліді здавалося, що вона відчуває його присутність навіть на відстані — якийсь невидимий зв'язок, що тягнеться між Львовом і Чернівцями, через поля, через ліси, через містечка, назв яких вона ніколи не чула.

Ліда не раз перечитувала його повідомлення. Вона робила це таємно, ніби хтось міг побачити її посмішку, коли вона гортала стрічку вгору, повертаючись до того, що вже знала напам’ять. Кожен рядок — як сигнал: «Я тут. Дивлюсь на тебе. Чекаю». Він писав про погоду, про музику, про те, як смачно приготував вечерю, але між цими звичайними речами вона читала зовсім інше. Вона ловила себе на думці, що Нікіта вже зайняв місце в її думках, перш ніж вони зустрілися. І це лякало її. Не тому, що вона не хотіла цього, а тому, що вона не контролювала цей процес.

У суботу, коли годинник на площі Ринок почав відбивати шосту вечора, Ліда вийшла з дому. Вона жила у дворах неподалік вул. Листопадового Чину, там, де будинки ще пам’ятають австрійські часи, а бруківка така стара, що здається, ніби її клали ще за часів короля Данила. Вона вибрала сукню — темно-синю, ту саму, яку купила минулого літа, але так і не вдягала. Її волосся, довге, русяве, з легкими хвилями, вона залишила розпущеним — знала, що Нікіта любить, коли волосся падає на плечі. Вона трохи нафарбувалася, але так, щоб виглядало природно. Дзеркало в коридорі повернуло їй зображення дівчини, яка хвилюється, але намагається цього не показувати.

Львів вечірній. Тиха вулиця, лише лампи світяться над бруківкою, розкидаючи жовті кола світла на старий камінь. Вітер грав із волоссям, вулиці були майже порожні — субота, центр ще не спить, але її вуличка завжди виглядала затишною і трохи відлюдною. Вона прямувала до центру, туди, де фонтан тихо дзюрчав у вечірньому світлі ліхтарів. Все виглядало знайомо — вона проходила цим маршрутом сотні разів, — і водночас чужим. Ніби кожен камінь, кожна лавка, кожне дерево сьогодні дивилися на неї інакше. З розумінням. З очікуванням.

На телефоні з’явилося повідомлення:

— Я вже на місці. Біля фонтану. Чекаю.

Ліда усміхнулася. Усмішка вийшла трохи нервовою, трохи щасливою. Вона вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти серце, яке вистукувало якийсь божевільний ритм.

— Я теж. Майже. Іду до тебе, — відповіла.

Вона прискорила крок, хоча всередині себе наказувала йти повільно, не показувати, як їй не терпиться. Але ноги не слухалися. Вони самі несли її вперед, через площу, повз кав’ярню з зеленою вивіскою, повз книгарню, де вона часто купувала збірки поезій. Ось уже видно фонтан. Вода в ньому підсвічувалася знизу, і краплі здавалися живими, мерехтливими.