Пролог

Це було перше, що вони перевірили.
— Надішли свою геолокацію, — написав він.
— Вже, — відповіла вона.
Дві точки на екрані наклалися одна на одну.
Без похибки. Без різниці в метрах.
Один і той самий центр.
Один і той самий фонтан.
Все мало бути просто.
Вона прийшла раніше.
Як завжди.
Місто дихало рівно і звично — машини за кварталом, голоси, кроки, дзенькіт посуду з кав’ярні ліворуч. Вона знала це місце з дитинства. Знала кожну плитку під ногами.
Фонтан працював.
Вода падала нерівно, з тим самим тихим збоєм, який ніхто, крім неї, здається, не помічав.
Вона зупинилась навпроти.
19:00
Телефон у руці завібрував.
«Я тут.»
Вона усміхнулась.
Підняла очі.
Нікого.
Він прийшов рівно вчасно.
Не любив чекати і не змушував чекати інших.
Центр виглядав саме так, як він і описував:
фонтан, лавка праворуч із тріснутою спинкою, кав’ярня з зеленою вивіскою ліворуч.
Все співпадало.
До деталей.
Телефон у його руці засвітився.
«Я тут.»
Він підняв голову.
Порожньо.
«Ти де?» — написала вона.
«Навпроти фонтану.»
Вона завмерла.
Повільно озирнулась.
Люди були.
Рух був.
Життя було.
Його — ні.
«Я теж навпроти.»
Кілька секунд тиші.
Наче щось дало тріщину.
«Серйозно?»
Вона не відповіла одразу.
Замість цього зробила крок вперед.
Ще один.
Наблизилась до самого краю фонтану.
Вода розбивалась об камінь, і на секунду їй здалося, що звук став глухішим. Наче щось наклалося поверх.
Наче два звуки одночасно.
Він теж підійшов ближче.
І раптом зупинився.
Дивне відчуття.
Наче хтось стоїть прямо перед ним.
Дуже близько.
Настільки, що достатньо витягнути руку.
Він повільно підняв погляд.
І дивився прямо туди, де, за логікою, мала стояти вона.
Порожнеча.
Але відчуття не зникало.
«Опиши, що бачиш.» — написала вона.
Він видихнув.
«Фонтан. Тріщина зліва. Лавка праворуч. Кав’ярня із зеленою вивіскою.»
Вона закрила очі на секунду.
Повільно відкрила.
Все було саме так.
Абсолютно.
Без жодної різниці.
Пальці похололи.
«Тут те саме.»
Повідомлення прочитане.
Довго.
Занадто довго.
І потім:
«Координати збігаються.»
Вона подивилась на екран.
На ці слова.
І вперше відчула не розгубленість.
А щось інше.
Тривогу.
Тиху. Глибоку.
«Тоді де ти?»
Відповідь з’явилась не одразу.
Наче він вагався.
Або вперше не знав, що сказати.
«Я стою прямо перед тобою.»
Вона перестала дихати.
Повільно підняла руку.
Обережно.
Наче боялась щось зламати.
І витягнула її вперед.
У порожнечу.
На секунду їй здалося, що вона майже відчула дотик.
Ледь-ледь.
Як тепло, яке не встигає стати реальністю.
Вона різко відсмикнула руку.
Серце билося швидко. Надто швидко.
Місто навколо залишалось звичайним.
Люди проходили повз.
Хтось сміявся.
Хтось навіть не дивився у їхній бік.
Ніби нічого не відбувалося.
Ніби вони не стояли
в одному місці.
В один і той самий час.
З однаковими координатами.
І в абсолютно різних містах.