Вакуум

Вокзал залишився за спиною, як відрубаний хвіст ящірки — він ще смикався, шумів оголошеннями диспетчера, брязкав металом, але життя в ньому для Максима більше не було. Життя поїхало в синьому вагоні номер чотири, відвозячи із собою запах кориці, тривоги та його власне серце, упаковане в чорну валізу вагою двадцять три кілограми.

Максим ішов Привокзальною площею. Він не став викликати таксі. Йому потрібно було йти. Фізична дія — переставляти ноги, відчувати, як підошви черевиків шльопають по брудній рідоті, на яку перетворився лютий — була єдиним способом не впасти обличчям в асфальт і не завити.

Місто зустріло його тишею. Ні, машини їхали, десь удалині на полігоні глухо бухкало (навчання чи приліт — уже не розбереш), але для Максима звук вимкнули. Він потрапив в акустичну яму.

Він ішов вулицею Леваневського, повз старі двоповерхівки, повз обшарпані паркани. Вітер із Псла дув в обличчя, кидаючи пригорщі крижаної крупи. Максим не підіймав комір. Йому потрібен був цей холод. Він хотів відчувати, що шкіра все ще здатна відчувати температуру, бо всередині в нього був абсолютний нуль.

«Вакуум — це не порожнеча. Це простір, з якого викачали сенс, залишивши тільки декорації: будинки, дерева, людей, які рухаються, як риби в акваріумі, беззвучно відкриваючи роти».

Він дістався до проспекту Шевченка. Повз промчала маршрутка — жовта «Рута», набита людьми. На задньому склі пальцем по бруду було написано: «Суми — це ми». Максим усміхнувся. Суми — це ми. А хто тепер «ми»? Він — один. Вона — там, у дорозі до Варшави. «Ми» більше не існує як єдиного організму. «Ми» розпалося на дві самотності.

Він зайшов у «АТБ» на розі. Йому нічого не було потрібно, але звичка спрацювала: треба купити їжі. Він блукав між рядами, дивлячись на полиці як на музейні експонати. Хліб. Молоко. Гречка. Навіщо? Його погляд упав на полицю із солодощами. Там лежали ті самі батончики з горіхами, які він давав їй у лікарню. Рука смикнулася взяти. Він відсмикнув її, як від вогню. «Їй більше не треба. А тобі... тобі там, куди ти йдеш, батончики не знадобляться».

Він вийшов з магазину з порожнім кошиком. Касирка подивилася на нього з підозрою, але промовчала. У цьому місті порожні очі — не привід для питань.

Квартира на Кондратьєва зустріла його запахом. Це був найстрашніший момент. Він відчинив двері своїм старим ключем (її ключ, з Ейфелевою вежею, тепер їхав через кордон), і на нього війнуло Нею. Сумішшю парфумів, шампуню, охололої кави та тієї невловної ноти затишку, яку вона встигла створити за тиждень свого «вторгнення».

Максим не став роззуватися. Він пройшов у кімнату прямо в брудних черевиках, залишаючи чорні сліди на паркеті. Яка різниця? Власниця, якій він залишить ключі завтра, все одно буде перемивати. Або не буде.

Він сів на диван. Той самий, де вони лежали сьогодні вранці, сплітаючись у єдиний кокон. Постіль була зім'ята. Подушка Анни зберігала вм'ятину від її голови. Максим простягнув руку й торкнувся наволочки. Вона була холодною.

«Речі мають жахливу властивість переживати своїх господарів. Подушка пам'ятає форму голови, чашка пам'ятає тепло губ, а дзеркало зберігає відображення, якого більше немає. Це не пам'ять, це знущання матерії над духом».

Він підвівся. Йому треба було вбити цей запах. Знищити сліди. Він почав прибирання. Жорстоку, методичну зачистку території. Зірвав постільну білизну, зібгав її і запхнув у пральну машину. Засипав порошок. Увімкнув режим «Кип'ятіння». Нехай виварить усе: запах, клітини шкіри, спогади.

Він пройшов на кухню. На столі стояла її чашка. Недопита. На обідку — слід від помади. Блідо-рожевий. Максим узяв чашку. Рука здригнулася. Йому захотілося залишити її так. Поставити під скло. Зробити вівтар. — Ні, — сказав він голосно в порожнечу. Він вилив холодну каву в раковину. Увімкнув гарячу воду. Взяв губку й почав терти фарфор. Люто, до скрипу. Змиваючи рожевий слід, змиваючи минуле.

Потім він пішов у ванну. У склянці стояла одна зубна щітка. Синя. Поруч було порожнє місце. Коло на полиці від її флакона з міцелярною водою. Максим дивився на свою самотню щітку, і йому здавалося, що вона виглядає сиротою.

Він повернувся в кімнату. Сів за стіл. Дістав телефон. Треба було продовжувати брехню. Він відкрив месенджер.

Анна (був(ла) у мережі 15 хвилин тому): «Конотоп. Стоїмо. Зв'язок поганий. Як ти?»

Максим набрав текст. Пальці не слухалися, потрапляючи повз літери.

Максим: «Усе чудово. Зайшов додому, збираю речі. Поїзд на Київ через три години. Вадим підкине до вокзалу. Не хвилюйся. Спи, якщо можеш».

Відправив. Брехня полетіла в ефір, перетворюючись на байти інформації, які мали стати її заспокійливим.

Потім він устав і дістав із шафи свій старий, пошарпаний рюкзак. Не той, міський, з яким він ходив на роботу. А той, туристичний, на 60 літрів, що лежав на антресолях із 2014 року. Він витрусив із нього пил. Почав збирати речі. Але не ті, що беруть до Києва на контракт.

Термобілизна (два комплекти). Шкарпетки (вовняні та трекінгові, п'ять пар). Фліска. Ніж (хороший, складаний, швейцарський). Мультитул. Павербанк (заряджений на 100%). Аптечка (та сама, яку Анна перебирала, але він додав туди свої джгути). Сигарети (блок). Запальнички.

Він складав речі мовчки, професійно. Кожна річ — на своєму місці. Вага розподілена. Нічого зайвого. Ніяких книжок, ніяких ноутбуків. Ніяких ключів з Ейфелевою вежею. Тільки виживання.

«Збори на війну схожі на збори в останню путь. Ти береш тільки те, що допоможе продовжити твоє існування на хвилину, на годину, на день. Усе інше — спогади, надії, амбіції — не влазить у рюкзак».

Увечері він поїхав здавати зміну. Останню. Він не міг просто зникнути. Він був інженером. Він мав передати місто.

«Нива» стояла у дворі. Він сів за кермо. Машина завелася неохоче, ніби відчуваючи настрій господаря. Максим увімкнув радіо. SadSvit — «Світанок». «А завтра буде новий день, і я не знаю, що він нам несе...»