Останнє чергування

Субота — найчесніший день тижня в лікарні на Троїцькій. У будні тут панує адміністративна метушня: обходи, п'ятихвилинки, шарудіння бахіл, дзвінки родичів. У суботу ж залишаються лише біль, чергова бригада і тиша, що тхне хлоркою та застарілим людським страхом.

Анна стояла біля вікна ординаторської на третьому поверсі. Того самого вікна, де два дні тому вона блимала ліхтариком Максиму, відправляючи йому світловий код кохання. Тепер скло було затягнуте новою, ще не пожовклою плівкою, а раму зміцнили фанерою. Лікарня зализувала рани швидше, ніж люди.

Внизу, у внутрішньому дворі, курили санітари. Сірий дим їхніх сигарет змішувався з низьким, свинцевим небом, що нависло над Сумами, як брудна вата.

— Ну що, Аню, — голос завідувача відділення, Ігоря Петровича, пролунав за спиною скрипуче і втомлено. — Підписуємо?

Анна обернулася. На столі лежав її обхідний лист. Останній папірець, що відокремлював її від статусу «колишній співробітник».

— Підписуємо, — кивнула вона.

Ігор Петрович, важкий чоловік із мішками під очима, які, здавалося, тягнули його обличчя донизу, до землі, взяв ручку.

— У Майнц, значить. До німців.

— Туди.

— Правильно, — він розмашисто розписався. — Нічого тут ловити. Тут зараз риболовля погана. Клює тільки на живця, і живець цей — ми.

Він простягнув їй аркуш.

— Дякую за роботу, Аню. Ти хороша лікарка. Шкода, що у нас зараз хороші лікарі — це експортний товар.

Анна взяла аркуш. Папір був теплим від його руки. Вона почувалася зрадницею. Це почуття жило в ній уже тиждень, але сьогодні, у стінах рідного відділення, воно стало майже нестерпним. Ніби вона крала морфій у вмираючого, щоб самій зловити кайф спокійного життя.

«Провина того, хто вижив — це не красива метафора з книг Ремарка. Це нудотний клубок у горлі, коли ти пакуєш валізу, знаючи, що твої колеги залишаються штопати чужі тіла під звуки сирен».

— Я піду, попрощаюся з дівчатами на посту, — тихо сказала вона.

— Іди. І це... Аню. Не озирайся, коли вийдеш за ворота. Погана прикмета.

Вона вийшла в коридор. Довгий, фарбований казенною зеленою фарбою коридор, який вона знала напам'ять. Кожну тріщину в лінолеумі, кожен миготливий плафон.

Тут було тихо. Але це була не мирна тиша. Це була тиша очікування.

У палаті №4, двері якої були прочинені, лежав хлопець. Його привезли сьогодні вранці з «нуля», який зараз проходив десь лякаюче близько до кордону області. Йому було двадцять два. Звали його, здається, Сергій. У нього не було правої ноги до стегна, і він ще не знав про це — наркоз тримав його в липкому, рятівному тумані.

Поруч із його ліжком, на незручному стільці, сиділа дівчина. Зовсім дівча, у яскравому пуховику, який виглядав у цій палаті як чужорідне тіло. Вона тримала його за єдину вцілілу руку і гладила пальці. Монотонно, без зупинки.

Анна завмерла біля дверей.

Вона дивилася на цю пару і бачила своє спотворене відображення. Ця дівчинка нікуди не їхала. Вона не шукала візу, не бронювала квитків до Майнца. Вона сиділа тут, у палаті, що тхнула кров'ю та йодом, і її світ звузився до розмірів цього ліжка.

Раптом дівчина підняла голову і зустрілася поглядом з Анною. В її очах не було сліз. Там була така бездонна, доросла, страшна сила, що Анні захотілося сховатися. Стиснутися в грудку, стати невидимою.

— Лікарю, — тихо запитала дівчина. — Він же зможе ходити? На протезі?

Анна ковтнула клубок.

— Зможе. Зараз роблять хороші протези. Біонічні. Він бігати буде.

— Дякую. Ми навчимося. Ми все вивчимо. Головне, що живий.

«Головне, що живий». Ці слова вдарили Анну сильніше за будь-який докір. Ця дівчинка збиралася вчитися жити заново тут, у Сумах, з інвалідом, під обстрілами. А Анна, здорова, з руками і ногами, з цілим Максимом (поки що цілим), тікала.

Вона відчула, як до горла підкочує жовч. Її особиста драма — «ах, як мені важко розлучатися з коханим» — здалася їй такою дрібною, такою вульгарною, такою нікчемною порівняно з трагедією цієї палати.

«На тлі справжньої біди наші душевні метання виглядають як каприз дитини, якій не купили морозива, тоді як сусідній будинок догорає дотла».

Анна різко розвернулася і пішла до поста медсестер. Їй треба було піти. Терміново. Повітря в лікарні стало отруйним — воно отруювало її совість.

— Анно Володимирівно! — старша медсестра, Олена, повна жінка з добрим обличчям, вийшла їй назустріч із пакетом. — Це вам. У дорогу. Тут пиріжки мої, з капустою. І іконка. Мама передала. Сказала, Микола Чудотворець у дорозі береже.

Анна взяла пакет. Він пахнув домашньою випічкою і тим самим затишком, якого вона себе позбавляла.

— Дякую, Олено. Дякую вам усім. Ви... ви герої.

— Та які герої, — махнула рукою Олена. — Працюємо просто. Ви там, у Європі, не забувайте нас. І це... якщо будуть питати, скажіть їм там, що нам би бинтів побільше. І знеболу.

Анна кивнула, боячись розридатися. Вона бігла сходами вниз, перестрибуючи через сходинки. Їй здавалося, що стіни лікарні дивляться на неї з докором. Що кожна цеглина кричить: «Боягузка! Боягузка! Боягузка!»

Вона вилетіла на вулицю, на ґанок приймального відділення. Свіже, морозне повітря вдарило в обличчя, але не принесло полегшення. Сутінки вже опустилися на місто. Вуличні ліхтарі не горіли — економія. Тільки фари рідкісних машин вихоплювали шматки реальності.

Максим був там.

Він стояв біля своєї «Ниви», припаркованої прямо біля знака «Зупинку заборонено». Він курив, ховаючи вогник сигарети в долоню — звичка, вироблена світломаскуванням. Він був у тій самій куртці, в якій два дні тому горів на підстанції. Він не змінив її, ніби це була його броня.

Анна зупинилася на верхній сходинці. Вона дивилася на нього і бачила не просто чоловіка, якого кохає. Вона бачила частину цього міста. Частину цієї лікарні. Частину тієї самої сили, яка тримала небо над головою дівчинки в палаті №4.