Прощальна вечеря з напівфабрикатів

Субота. День перед «точкою нуль».

Вони повернулися у квартиру Анни на Петропавлівській. Формально — щоб забрати забуту зарядку і перевірити, чи закриті крани перед тим, як віддати ключі власниці завтра вранці. Фактично — щоб утекти з квартири Максима, де кожен куток уже кричав про майбутнє розставання, де валіза стояла як надгробок у коридорі.

Тут, у порожніх стінах, було легше. Тут уже не було життя, тільки відлуння.

Квартира зустріла їх запахом пилу і холодом. Центральне опалення, схоже, здалося остаточно — батареї були ледь теплими, як руки вмираючого. За вікном, що виходило на старий центр, згущувалися сині, густі сутінки. Видно було, як засвічуються рідкісні вогні у вікнах на Соборній, як повзуть по Іллінській фари машин, схожі на світлячків, що заблукали в тумані.

— Їсти хочеш? — запитав Максим.

— Ні. Але треба.

Вони замовили піцу. «Челентано» на Горького працювало, незважаючи ні на що. Кур'єр, хлопець на мопеді, привіз коробку через сорок хвилин. Піца «Баварська» була вже холодною. Сир застиг гумовою скоринкою, ковбаски виглядали втомленими.

Вони сіли прямо на підлогу у вітальні. Меблів не було — Анна продала диван і стіл тиждень тому, щоб купити валюту. Тільки голий паркет, на якому залишилися світлі прямокутники від шаф, що стояли тут — сліди минулого життя, схожі на контури тіл на місці злочину.

Максим відкрив коробку. Запах охололого тіста і спецій змішався із запахом порожнечі.

— Символічно, — усміхнулася Анна, відриваючи шматок. — Наша прощальна вечеря. Напівфабрикат щастя. Ніби їстівне, але радості жодної.

— У 2026-му радість — це коли не нудить, — відповів Максим, жуючи жорстке тісто. — Решта — бонуси.

Він дістав телефон, увімкнув музику. Тихо, щоб не будити відлуння. Заграла Kola & MamaRika — «Люди». «Ми просто люди, ми просто люди...»

Анна притулилася спиною до стіни, підтягнувши коліна до грудей. У світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь незашторене вікно, її обличчя здавалося блідою маскою.

— Максе, — тихо покликала вона.

— М?

— А пам'ятаєш, як ми познайомилися? У супермаркеті. Ти тоді сказав про «інфраструктуру ніжності».

— Я такого не казав. Я сказав «латаю дірки». «Інфраструктура ніжності» — це ти придумала. Пізніше. Коли ми пили коньяк із пластикових стаканчиків на балконі.

— Неважливо. Знаєш, мені здається, це було в минулому житті. Я дивлюся на того Максима й ту Анну, як на героїв фільму. Вони такі наївні. Вони думали, що мають час.

«Пам'ять у війну працює дивно: події місячної давності здаються історичною хронікою, а вчорашній день стирається, як крейда з дошки, залишаючи тільки брудні розводи втоми».

Максим відклав шматок піци. Апетиту не було. Було відчуття важкості у шлунку, ніби він проковтнув камінь із бруківки.

— Час був, Аню. Ми просто витратили його на страх.

— А на що ще його витрачати? — вона різко повернулася до нього. — На надію? Надія — це найдорожча валюта, Максе. У нас інфляція.

Вона взяла пляшку коли (теплої, без газу), зробила ковток.

— Знаєш, я сьогодні дивилася на міст КРЗ, поки ми їхали. І думала: ось він стоїть. Бетонний, сірий, потворний. Але він корисний. По ньому їдуть машини, швидкі, гуманітарка. А я? Яка від мене користь тут? Я перев'язую рани, які завтра знову відкриються. Я лікую людей, які через тиждень можуть загинути. Це сізіфова праця, Максе. Я втомилася котити цей камінь.

Максим відчув, як усередині закипає та сама суперечка, яку вони відкладали всі ці дні. Суперечка про сенс виживання.

— Ти рятуєш життя, Аню. Навіть якщо на годину. Навіть якщо на день. Це не сізіфова праця. Це єдине, що має сенс.

— Ні! — вона стукнула пляшкою по паркету. — Сенс має вижити! Зберегти себе! Свій генофонд, свою психіку, свої руки, зрештою! Якщо я згорю тут, кому від цього стане легше? Тобі? Місту? Бабусі на цвинтарі?

— А якщо всі поїдуть зберігати генофонд? — голос Максима став жорстким, холодним. — Хто залишиться тримати небо?

— Та хай воно падає! — крикнула вона. Відлуння метнулося порожньою кімнатою. — Хай падає, Максиме! Ми не атланти! Ми люди з плоті й крові! Чому ти вважаєш, що померти героєм — це почесніше, ніж вижити боягузом?

— Я не говорив про смерть. Я говорив про обов'язок.

— Обов'язок перед ким? Перед ЖЕКом? Перед мерією? Перед пам'яттю предків?

— Перед собою, Аню. Перед тим хлопцем у дзеркалі, якому не соромно дивитися собі в очі.

Вона замовкла, важко дихаючи. У напівтемряві її очі блищали вологим блиском.

— Значить, мені має бути соромно? — прошепотіла вона. — Я їду, значить, я зрадниця? Я кидаю тебе, кидаю Суми, кидаю цей чортів міст...

— Я цього не казав.

— Ти це думаєш! Щоразу, коли дивишся на мою валізу! Ти дивишся на мене як на дезертира, який вкрав полкову казну. А казна — це твоє кохання!

Максим посунувся до неї. Взяв її за холодні руки.

— Ти не дезертир, Аню. Ти — жінка, яка хоче жити. І я тебе за це не суджу. Я просто... я просто заздрю.

— Чому?

— Твоїй здатності обрати себе. У мене ця опція відключена. Заводський брак.

«Героїзм — це часто не вибір, а відсутність фантазії. Тобі просто не вистачає уяви уявити собі життя, де ти не зобов'язаний жертвувати собою заради спільного блага».

Вони замовкли. Музика в телефоні змінилася. Тепер грало «Судно» (Борис Рижий). «Эмалированное судно, окошко, тумбочка, кровать...»

Тужливий, монотонний ритм ідеально пасував до цієї порожньої кімнати, до холодної піци, до їхньої розмови, яка ходила по колу.

— Максе, — Анна поклала голову йому на плече. — А давай уявимо, що я не їду.

— Навіщо? Це мазохізм.

— Ні, просто... пограємо. Ось ми залишилися. Що далі?

Максим заплющив очі.

— Далі... Ми б зробили ремонт у цій квартирі. Поклеїли б шпалери. Світлі. Купили б нормальний диван, а не цей паркет. Я б перевіз сюди свої інструменти. Вечорами ми б гуляли набережною, годували качок. Ти б приходила з чергування втомлена, а я б розминав тобі ноги.