Зворотний відлік

Вклейка була там. Німецька віза категорії D. З голограмою, що переливалася в дешевому світлі люмінесцентних ламп. Дійсна з 20 лютого 2026 року.

— Є, — видихнула вона. — Не помилка. Це мій паспорт. І моя віза.

Максим подивився на дату. Сьогодні 13-те. — Рівно сім днів, — сказав він. Голос пролунав сухо, майже вороже. — Тиждень.

Анна обернулася. В її очах була дивна суміш полегшення і жаху. Вона чекала, що він обійме її, скаже «Дякувати богу, все вирішилося». Але Максим стояв, перетворившись на соляний стовп.

«Отримання візи під час війни — це дивна радість. Ти тримаєш у руках квиток у життя, але почуваєшся так, ніби зрадив тих, у кого такого квитка немає».

— Поїхали, — кинув він, розвертаючись до виходу. — Мені на зміну о четвертій.

Вони вийшли на вулицю. Лютнева відлига перетворила Суми на акварель, написану брудною водою. Небо висіло так низько, що, здавалося, чіпляло шпилі костелу на Троїцькій.

У машині Максим увімкнув пічку на повну, хоча в салоні було не холодно. Йому потрібно було заглушити тишу шумом вентилятора.

— Максе, — Анна поклала руку на його коліно. — Ти злишся?

Він скинув її руку, вдавши, що треба перемкнути передачу.

— Я не злюся. Я планую. Мені потрібно скласти графік чергувань на наступний тиждень. З огляду на те, що мені більше не треба буде возити тебе на ринок або гріти воду в каструлі. У мене звільниться купа часу.

Анна відсахнулася, ніби її вдарили.

— Навіщо ти так?

— Як? Я просто раціональний. Ти їдеш. Це факт. Віза в кишені. Тепер немає сенсу гратися в сім'ю. Треба готуватися до автономного режиму.

Він вів машину агресивно, різко перелаштовуючись із ряду в ряд на Харківському мосту. Під колесами чавкала сльота.

«Коли ми знаємо, що біль неминучий, ми намагаємося прийняти його порційно, заздалегідь, щоб у день Ікс у нас уже виробився імунітет. Ми відштовхуємо коханих, сподіваючись, що ненавидіти під час розставання легше, ніж кохати».

Наступні три дні перетворилися на тортури побутом.

Вони жили в одній квартирі, спали в одному ліжку, але між ними виросла стіна з непроговорених образ. Максим увімкнув режим «енергетика»: сухий, функціональний, цинічний.

Він приходив з роботи пізно, посилаючись на аварії (яких не було). Їв мовчки, вткнувшись у телефон. Коли Анна намагалася заговорити про Майнц, про те, як їй страшно їхати в невідомість, він обривав її: — Погугли. Там є форуми біженців. Я не знаю, як там у Майнці. Я знаю, як на Баранівці.

У середу ввечері вони пішли в магазин. В «Атріумі» було людно. Анна довго вибирала чай, який візьме із собою.

— Візьми цей, з бергамотом, — сказала вона, крутячи пачку в руках. — Ти ж любиш.

— Не треба, — відрізав Максим. — Я куплю собі сам, коли ти поїдеш. Не треба робити мені заготовки, як інваліду. Я впораюся без твоєї гуманітарної допомоги.

Анна поставила пачку на полицю. Її губи побіліли.

— Ти поводишся як мудак, Максиме.

— Я поводжуся як людина, у якої через чотири дні віднімуть половину життя. І я намагаюся навчитися дихати однією легенею вже зараз. Вибач, якщо це виглядає не як у мелодрамі.

Вони вийшли з торгового центру в мовчанні. На вулиці мрячило. З тонованої «дев'ятки», що проїжджала повз, гриміла музика. Паліндром — «Спилу».

«Спали, спали мене, спали все, що є...»

Агресивний, ламаний ритм бив по вухах.

— Підемо пішки? — запропонувала Анна. — Я не хочу в маршрутку.

Вони пішли через парк «Казка». Дитячий парк із його бетонними замками й фігурами котів у чоботях зараз виглядав лиховісно. Облуплена фарба, порожні очниці казкових героїв, калюжі, у яких відбивалися свинцеві хмари.

Біля старої фортеці вони зупинилися. Максим дістав сигарети.

— Дай мені теж, — попросила Анна.

— Ти ж не куриш. Ти лікарка.

— Дай. Мені треба пропалити дірку в легенях, щоб випустити цей клубок.

Вони курили, дивлячись на мокру цеглу.

— Знаєш, чому я так роблю? — раптом запитав Максим, не дивлячись на неї.

— Тому що тобі боляче. І ти хочеш, щоб мені теж було боляче. Щоб я поїхала з легким серцем, думаючи: «Дякувати богу, позбулася цього психопата».

Максим гірко посміхнувся. Вона знала його надто добре. За ці тижні вона вивчила його архітектуру краще, ніж він сам знав свої мережі.

— Щось на зразок. Я намагаюся зробити нас чужими. Так простіше рвати. По живому — крові багато. А по шву, де тканина вже згнила — легше.

— Але ми не згнили, Максе! — вона викинула сигарету в калюжу. — Ми живі! Навіщо ти нас вбиваєш завчасно? У нас є ще три дні! Три ранки, три вечори! Навіщо ти перетворюєш їх на пекло?

— Тому що я не хочу звикати! — загорлав він раптом, і відлуння рознеслося порожнім парком. — Я не хочу звикати до того, як ти спиш! До того, як ти ставиш чашку! До твого запаху! Тому що кожного разу, коли я це бачу, я думаю: «Цього більше не буде». Я дивлюся на тебе і бачу порожнє місце! Я вже живу з привидом!

Анна зробила крок до нього. Схопила за лацкани куртки, струснула.

— Я не привид! Я тут! Поторкай мене!

Вона взяла його руку і притиснула до своєї шиї, під шарф, туди, де билася жилка.

— Відчуваєш? Б'ється. Це я. Я зараз твоя. А ти витрачаєш цей час на те, щоб будувати стіни. Ти ідіот, Максиме. Ти геніальний інженер, але ти емоційний ідіот.

Максим відчув тепло її шкіри. І гребля, яку він будував три дні, звалилася. Він притягнув її до себе, втискаючись обличчям у її мокрий від дощу капюшон.

— Мені страшно, Аню. Господи, як мені страшно. Я не знаю, як я буду заходити в цю квартиру в понеділок.

— Ми придумаємо. Ми щось придумаємо.

«Страх втрати — це єдиний страх, який не можна вилікувати логікою. Тому що логіка каже: "все закінчується", а серце кричить: "тільки не це"».

Четвер. Три дні до від'їзду.

Вони вирішили не сваритися. Вони уклали перемир'я. Крихке, як лід на Пслі в березні. Максим взяв відгул. Чесно, без брехні. Просто сказав начальнику: «У мене дружина їде». Начальник, суворий мужик, тільки кивнув: «Зрозумів. Бери два дні. Але щоб телефон був увімкнений». Він назвав її дружиною. Максим не став виправляти.