Особистий код доступу

Вівторок у Сумах почався з кольору «мокрий асфальт» та смаку дешевої розчинної кави «три в одному», що відгонила паленим цукром і хімічними вершками. Після нічного обстрілу й абсурдної комедії з чужим паспортом ранок здавався похмільним, хоча вони не випили ні краплі.

Анна сиділа на кухні, загорнувшись у плед. Перед нею лежав той самий синій паспорт на ім'я «Анни Миколаївни», який став причиною їхнього незапланованого, вкраденого в долі часу.

— «Нова Пошта» обіцяє переадресацію за два дні, — сказала вона, не відриваючи погляду від документа, ніби намагаючись гіпнозом змінити прізвище на сторінці. — Два дні, Максе. Мій паспорт їде зі Львова до Сум, а цей — назад. Логістика абсурду.

Максим стояв біля вікна, заклеєного навхрест. Він дивився на двір на Кондратьєва, де вітер ганяв по калюжах порожній пакет з АТБ.

— Два дні — це вічність, — відповів він. — За два дні можна встигнути полагодити магістраль на Курській, прожити маленьке життя або... збожеволіти.

Йому треба було на роботу. Аварія на Троїцькій хоч і була локалізована, але систему міста все ще лихоманило. Графіки відключень збилися, автоматика «глючила», і диспетчерська вимагала його присутності.

— Поїдеш зі мною? — запитав він, обертаючись. — Удома холодно, опалення ледь дихає. У нас у бункері тепло, є старлінк і генератор, який не глухне.

Анна підвела на нього очі. У них більше не було паніки вчорашнього вечора. Там оселилася якась глуха, фаталістична покірність.

— Поїду. Мені байдуже, де чекати на кур'єра. Хоч у бункері, хоч на Місяці.

Вони їхали в його робочій «Ниві» через усе місто. Суми після ночі виглядали як боксер, який пропустив удар у печінку, але відмовився падати. На перехресті Харківської та Лушпи не працював світлофор. Регулювальник, молодий хлопець у жилеті поверх бушлата, махав жезлом, намагаючись розрулити потік машин, маршруток та військової техніки.

У салоні було тихо, тільки пічка гула, випльовуючи тепле повітря із запахом пилу. Максим увімкнув магнітолу. Йому потрібно було чимось заповнити тишу, яка дзвеніла між ними.

Заграла Lely45. Трек «Світло в тобі». Жіночий вокал, надривний, майже істеричний, ідеально лягав на пейзаж за вікном.

«Всі мої друзі — це привиди міста...»

Анна дивилася у вікно.

— Привиди міста, — повторила вона рядок із пісні. — Це про нас. Ми застрягли в лімбі, Максе. Між Сумами та Майнцом, між "тут" і "там". У мене навіть паспорта немає. Я ніхто. Просто тіло в пасажирському кріслі.

— Ти не ніхто. Ти — Анна Володимирівна, яка забула перевірити вклейку. І завдяки цьому ми зараз їдемо разом, а не прощаємося на пероні.

— Ти радий? — вона різко повернулася до нього.

Максим стиснув кермо.

— Я маю сказати «ні», щоб бути шляхетним героєм роману? Так, я радий. Егоїстично, підло, але я радий кожній секунді цієї затримки.

Вони проїхали повз «Мануфактуру». Торговий центр, що колись сяяв вітринами, зараз стояв напівтемним, із закладеними мішками з піском вікнами першого поверху. Життя стиснулося, пішло вглиб, як равлик у мушлю.

«У мирний час ми вимірюємо життя подіями: відпустка, весілля, підвищення. У війну ми вимірюємо його паузами між сиренами. І що довша пауза, то гостріше відчуття, що це в борг».

Максим припаркувався у дворі непримітної цегляної будівлі в районі вулиці Привокзальної. Це був технічний вузол обленерго — те саме місце, звідки керували нервовою системою міста.

— Ласкаво просимо до святая святих, — сказав він, глушачи мотор. — Або в Мордор. Дивлячись із чим порівнювати.

Усередині тхнуло озоном, дешевою кавою і чоловічим потом. Валєра, змінник Максима, зустрів їх біля входу в диспетчерську.

— О, Максе! А я думав, ти відгул візьмеш після вчорашнього. — Він скоса подивився на Анну, яка стояла поруч, сховавши руки в кишені пуховика. — Доброго дня. Ви та сама... лікарка?

— Та сама, — кивнула Анна. — Пасажирка без квитка.

— Проходьте, чого вже там. У нас тут, як на "Титаніку" — оркестр грає, поки світло є.

Максим провів її до свого робочого місця. Це був не просто стіл. Це був вівтар технократа. Три величезні монітори, що мерехтіли схемами та графіками, клавіатура зі стертими літерами, купа дротів, сплутаних у гордіїв вузол.

— Сідай тут, — він підсунув їй вільне крісло. — Тут вай-фай літає. Можеш перевіряти трекінг паспорта хоч щосекунди.

Анна сіла. Вона виглядала тут чужорідним елементом. Тендітна жінка у великому светрі серед гудучих серверів і суворих чоловіків у спецівках.

Максим поринув у роботу. Йому потрібно було збалансувати навантаження на підстанції «Хімпром», яка "пустувала" після нічного стрибка. Його пальці літали по клавішах, вводячи команди в термінал.

Анна спостерігала за ним. Вона бачила не того Максима, який варив їй каву на пальнику чи клеїв дзеркало скотчем. Вона бачила професіонала. Людину, яка розмовляла з містом мовою цифр.

— Що це за лінії? — запитала вона, вказуючи на червону синусоїду на лівому екрані.

— Це серцебиття, — відповів Максим, не відриваючись. — Це Курський мікрорайон. Бачиш піки? Це люди вмикають бойлери та чайники. А ось провал — це спрацювала автоматика захисту. Якщо я зараз не перекину потужність із резерву, вони згаснуть.

Він натиснув Enter. Лінія вирівнялася, змінивши колір із червоного на зелений.

— Ти щойно дав їм світло? — запитала Анна з повагою.

— Я просто не дав йому згаснути.

«Влада — це не коли ти сидиш у високому кабінеті. Влада — це коли від руху твого пальця залежить, чи буде тепло в реанімації, чи світло в бомбосховищі».

Минула година. Потім друга. Анна читала новини (Львів відправив паспорт, посилка в дорозі), пила чай із надщербленого кухля Валєри і слухала гул серверів.

Раптом Максим зупинився. Він завмер, дивлячись на екран. Потім повільно зняв руки з клавіатури і повернувся до Анни.

У його погляді було щось, від чого в неї по спині пробіг холодок. Рішучість? Страх? Чи прощання?