Дзеркала й тріщини

Максим не пам’ятав, як доїхав до Троїцької. Ці три кілометри випали з його пам’яті, перетворившись на чорну діру, заповнену лише вереском шин «Ниви» та стукотом крові у скронях. Блокпосты він пролітав, ледь пригальмовуючи, і лише дивом його не зрізала черга попереджувальних пострілів.

Біля лікарні тхнуло пеклом. Тим самим, яке Максим відчув на підстанції, але тут до запаху гару домішувався нудотний, солодкуватий запах медичного пилу — розкришеного гіпсокартону, битої цегли та ліків.

«Приліт» був не в сам корпус, а на подвір'я, у господарський блок. Але вибухова хвиля спрацювала як гігантський молот, що вдарив по скляному фасаду хірургії.

Максим біг по хрусткому килиму з уламків. Навколо метушилися люди з ліхтарями, кричали щось про ноші, про генератори. Він нікого не чув. Він шукав очима одне-єдине вікно на третьому поверсі.

Вікна не було. Була чорна, вибита очниця, з якої валувала пара — пробило опалення.

— Аню! — загорлав він, зриваючи голос, який і так був захриплим після пожежі.

З дверей приймального відділення виводили людей. Медсестри, накинувши куртки поверх халатів, підтримували пацієнтів.

І тут він побачив її.

Вона сиділа на сходинці ґанку, притискаючи до обличчя якусь ганчірку. Її синій хірургічний костюм був сірим від пилу. На плечах — чужий чоловічий бушлат.

Максим упав перед нею на коліна, не дбаючи про те, що джинси врізалися в бите скло.

— Аню... Жива? Ціла?

Вона повільно відняла ганчірку від обличчя. На щоці, просто під оком, наливалося темне садно, а губа була розбита. Але очі... очі були ясними, лякаюче спокійними.

— Жива, — сказала вона тихо. — Скло полетіло. Ми встигли впасти на підлогу. Правило двох стін, Максе. Воно працює.

Він згріб її в оберемок. Вона була крижаною і якоюсь дерев’яною, негнучкою.

— Все, їдемо. Прямо зараз. До дідька чергування.

— Я не можу, Максе. Там люди...

— Там уже три бригади ДСНС і військові медики. Ти в шоці, у тебе контузія. Ти зараз не лікарка, ти потерпіла. В машину.

Він практично відніс її до «Ниви». Коли вони від’їхали, Анна раптом почала тремтіти. Це було не тремтіння від холоду, а той самий «відходняк», коли адреналін залишає кров, лишаючи замість себе ватяну порожнечу.

Вони їхали нічним містом. Суми, занурені в темряву (світло так і не дали після аварії на лінії), здавалися вимерлими. Тільки фари вихоплювали з темряви знайомі силуети: ось поворот на ринок, ось стара водонапірна вежа.

— Куди ми? — запитала Анна, дивлячись у вікно на чорні будинки, що пропливали повз.

— Додому. На Кондратьєва.

— Ні, — вона раптом схопила його за руку. — Максе, будь ласка... давай заїдемо до мене. У стару квартиру.

— Навіщо? Ти ж усе вивезла. Ключі власниці віддати хотіла.

— Я там... я забула дещо важливе. У ванній, на полиці. Будь ласка. Це по дорозі.

Максим не став сперечатися. Йому було байдуже куди їхати, аби лише вона була поруч.

Вони звернули у двір її колишнього будинку на Петропавлівській. Цей район теж зачепило хвилею. Біля під’їзду валялися гілки збитих дерев.

Вони піднялися на другий поверх. Анна дістала ключі. Руки її тряслися так, що вона ніяк не могла потрапити в замкову щілину. Максим мовчки забрав в'язку і відчинив двері.

У квартирі стояла лунка тиша нежитлового приміщення. Тхнуло пилом і тим специфічним запахом порожнечі, який з'являється, коли з дому йде життя.

Максим увімкнув ліхтарик на телефоні. Промінь світла розрізав морок передпокою.

— Господи, — видихнула Анна.

Вибухова хвиля дісталася й сюди. Вікно на кухні було розчинене навстіж — мабуть, вибило шпінгалет. По підлозі гуляв протяг, ворушачи забутий на підлозі чек із супермаркету.

Але дивилася Анна не на кухню. Вона дивилася на велике ростове дзеркало в старій дерев’яній рамі, що висіло в коридорі. Воно не розбилося вщент, не обсипалося на підлогу. Воно тріснуло.

Одна довга, звивиста тріщина перетинала дзеркальну гладь по діагоналі — від лівого верхнього кута до правого нижнього. І від цієї головної артерії розбігалися десятки дрібних капілярів-тріщинок.

— От і все, — сказала Анна млявим голосом. — От і прикмета. Розбите дзеркало — на біду.

— Це не на біду, — Максим підійшов ближче, світячи на скло. — Це фізика. Резонанс.

— Ні, Максе. Це ми.

Вона стала перед дзеркалом. У відображенні її обличчя було розсічене навпіл. Ліва половина — спокійна, права — зміщена вниз, спотворена, з тим самим садном на щоці.

«Війна перетворює нас на кубістичні портрети. Ми дивимося в дзеркало і бачимо не себе, а набір фрагментів: ось око, яке бачило смерть, ось губи, які розучилися посміхатися, ось лоб, за яким ховається страх».

— Я страшна, — прошепотіла вона, торкаючись пальцями холодного скла. — Подивися на мене. Я схожа на Франкенштейна.

— Ти вродлива, — твердо сказав Максим. — Ти найкрасивіша жінка в цьому місті.

— Не бреши. Дзеркало не бреше. Воно показує те, що всередині. Я тріснула, Максе. Я думала, що я цілісна, що я кремінь. А я... я просто скло під напругою.

Вона почала осідати на підлогу, закриваючи обличчя руками. Істерика, яку вона стримувала в лікарні, накрила її тут, перед цим знівеченим відображенням.

Максим зрозумів, що треба щось робити. Слова тут не допоможуть. Потрібна дія. Механічна, проста дія, яка поверне порядок у хаос.

Він дістав з кишені той самий рулон синього скотчу, який тепер завжди носив із собою. Універсальний подорожник для пораненої архітектури.

— Вставай, — сказав він. — Будемо лікувати.

— Що? — вона підняла заплакане обличчя.

— Будемо лікувати дзеркало. І нас заразом.

Він відірвав смужку скотчу. Звук — різкий вжжжик — пролунав як постріл. Максим наклеїв стрічку поперек головної тріщини. Потім ще одну. І ще.

Він не просто ліпив скотч. Він створював візерунок. Геометричний, складний, майже красивий. Сині лінії перехрещувалися, утримуючи уламки разом, не даючи їм розсипатися.