Нічні зміни

О третій ночі Суми стають схожими на величезний, затаєний акваріум. Звуки грузнуть у морозному повітрі, вуличні ліхтарі — там, де вони іще працюють — світять тьмяно й підводно-зеленувато, а рідкісні машини пропливають Петропавлівською, як глибоководні риби, обмацуючи дно фарами.

Максим сидів у диспетчерській. Навколо нього гули серверні стійки — рівний, монотонний гул, який за роки роботи став для нього аналогом тиші. На шести моніторах перед ним розгорталося життя міста, перекладене на мову графіків, вольтажу й амперів.

Він бачив, як спить Хімгородок — рівна зелена лінія. Бачив, як нервово пульсує Курська, де старі кабелі не витримували навантаження від тисяч обігрівачів. Бачив, як «просідає» центр — хтось на Соборній знову увімкнув потужний генератор, створюючи перешкоди в мережі.

Але дивився він не на графіки. Він дивився на маленький екран телефону, що лежав на столі між клавіатурою й охолодженою чашкою кави.

Анна (online)

Цей статус «у мережі» був єдиною ниткою, що зв'язувала його з реальністю. Поки під її ім'ям горіли ці букви, світ стояв на місці.

«У двадцять першому столітті кохання вимірюється не кількістю листів, а тим, як довго ти готовий дивитися на напис "друкує...", знаючи, що повідомлення може так і не надійти».

В динаміках комп'ютера тихо грала Lely45. «Світло в тобі, світло в мені...» Голос співачки, різкий і водночас ніжний, дряпав нерви. Максим потер очі. До від'їзду Анни залишалося менш ніж сорок вісім годин. І цю ніч вони проводили не разом, у теплому ліжку на Кондратьєва, намагаючись надихатися одне одним, а тут — він у бункері енергомережі, вона — на чергуванні в хірургії на Троїцькій.

Максим: «Як у вас? Тихо?»

Повідомлення пішло, і він побачив, як одна галочка змінилася двома. Прочитано. Замигали три крапки. Вона пише.

Анна: «Відносно. Привезли двох із осколковими з прикордонного району. Стабілізували. Зараз затишшя. Сиджу в ординаторській, дивлюся на крапельницю. Вона крапає в ритмі вальсу. Раз-два-три, раз-два-три...»

Максим уявив її: у синьому хірургічному костюмі, поверх якого накинута тепла фліска, з прибраним під шапочку волоссям. Стомлену. З тими самими тінями під очима, які він так любив цілувати.

Максим: «Поїж. Я поклав тобі в рюкзак батончик з горіхами. У боковій кишені».

Анна: «Знайшла. Ти турботливий, як єврейська мама. Дякую. Він смачний, хоч і трохи розтав».

Між ними було всього три кілометри по прямій. П'ять зупинок на 13-й маршрутці. Але зараз ці кілометри здавалися непереборною прірвою. Цифровий зв'язок створював ілюзію близькості, але ця близькість була холодною, наче скло екрана.

Максим відкинувся в кріслі. Він ненавидів цей месенджер. Він ненавидів смайлики, що намагалися замінити інтонацію. Він хотів відчувати запах її шкіри, а не бачити жовтий піксельний кружечок.

«Ми стали поколінням великого пальця. Ми навчилися торкатися одне одного через екрани, але забули, що пікселі не передають тепло. Цифрова ніжність — це сурогат, яким ми живимося, щоб не вмерти від тактильного голоду».

Він згадав учорашній вечір. Той момент із ключем. І її істерику: «Зроби так, щоб я не змогла поїхати». Вона просила його бути богом. А він був усього лише електриком.

До диспетчерської зайшов змінник, Валера — огрядний чоловік років п'ятдесяти, від якого завжди пахло тютюном і дешевим одеколоном «Саша».

— Ну що там, Максе? — Валера плюхнувся на сусідній стілець. — Тримається система?

— Дихає, — коротко відповів Максим.

— Чув, на Баранівці знову гучно було півгодини тому. У мене кум там живе, каже, вікна тряслися.

Максим напружився. Баранівка — це поруч із Троїцькою. Поруч із лікарнею.

Він знову схопив телефон.

Максим: «Валера каже, у вас гучно. Підтвердь».

Тиша. Статус «online» зник. З'явилося «був(ла) у мережі 5 хвилин тому».

Максим відчув, як усередині нього піднімається крижана хвиля. Це була ірраціональна паніка, та сама, яку він звик придавлювати в собі професіоналізмом. П'ять хвилин — це нічого. Може, вийшла в туалет. Може, викликали до пацієнта. Може, просто пропав інтернет.

Він уставився в графік навантаження підстанції «Центральна», що живила лікарняний містечко. Лінія була рівною. Напруга в нормі. Значить, світло в них є.

— Максе, чого дьоргаєшся? — помітив Валера, розгортаючи бутерброд. — Баба твоя там?

— Там.

— Лікарка?

— Угу.

— Ну то не дрейф. Лікарі — вони живучі. У них робота така — з смертю в хованки грати. Звиклі.

Максим не відповів. Він знову відкрив чат. Перечитав останні повідомлення. «Раз-два-три, раз-два-три...»

Раптом екран ожив.

Анна: «Зв'язок лагає. Так, бахнуло десь поруч. Стіни тряхнуло, штукатурка посипалася. Ми спустили важких у коридор. Працюємо за правилом двох стін».

Максим видихнув. Жива.

Максим: «Надінь броню, якщо є. Будь ласка».

Анна: «Максе, я в ординаторській. Яка броня? Тут задушно. Краще розкажи мені щось. Відволіч. А то в мене руки тремтять, а мені через годину катетер ставити».

Розказати. Про що? Про вольтаж? Про те, як він ненавидить це місто й кохає його водночас?

Він почав писати, стираючи й переписуючи фрази.

Максим: «Пам'ятаєш "Здибанку"? Я згадав, як ми в дитинстві бігали повз неї на річку. Там за мостом, де зараз "Мануфактура", були зарості. Ми називали їх джунглями. Ми будували там курені з гілок і клялися, що ніколи не станемо дорослими й нудними. Здається, я порушив клятву».

Анна: «Ти не нудний. Ти... ґрунтовний. Як та опора ЛЕП, яку ти вчора показував. Знаєш, про що я зараз думаю? Про те, що в Майнці я сумуватиму не за "Здибанкою". Я сумуватиму за цим відчуттям... коли ти точно знаєш, хто свій, а хто чужий. Тут усе без напівтонів. Чорне й біле. Як твій графік на моніторі».