Репетиція прощання

Неділя в Сумах видалася такою пронизливо ясною, що від синяви неба боліли очі. Після двох діб мороку й кіптяви, після аварії на підстанції й розбитої кружки, цей день здавався декорацією, яку помилково привезли з іншого спектаклю — якогось легкого водевілю про весну, а не нашої драми про виживання.

Максим прокинувся з відчуттям піску у вікох. Анна вже не спала. Вона сиділа на широкому підвіконні, підтягнувши коліна до підборіддя, й дивилася у двір. Там, на дитячому майданчику, вітер розгойдував порожні гойдалки, що видавали ритмічний, сумний скрип.

— Поїдемо звідси? — сказав Максим, не встаючи з ліжка. Його голос після двох діб мовчання й командних вигуків на підстанції звучав глухо, наче з бочки.

Анна обернулася. У сонячному промінні пилинки танцювали навколо її голови, створюючи подобу ореолу.

— Куди? На вокзал? — у її запитанні не було іронії, лише стомлена готовність.

— Ні. Просто... геть. За місто. Туди, де не видно панельок і де небо не розкреслене проводами. Мені треба видихнути, Аню. І тобі теж. Ми задихаємося в цих чотирьох стінах.

Вони зібралися швидко, наче за тривогою. Максим узяв термос із кавою — цього разу розчинною, бо зерна скінчилися. Анна кинула в сумку пару бутербродів.

Його стара службова «Нива» стояла у дворі, вкрита кіркою підталого й знову замерзлого льоду. Максим довго зчищав його скребком, і цей звук — хрр-хрр — відлунням розносився по сонному двору на Кондратьєва.

Коли вони рушили, місто вже прокинулося. Вони їхали Петропавлівською, повз філармонію, повз старі купецькі будинки, що бачили революції й війни, але навряд чи бачили таке кохання — з таймером зворотного відліку.

Максим увімкнув магнітолу. Крізь тріск старих динаміків прорвався чистий, меланхолійний звук. Гурт Ziferblat — «Диско-Фанко Терапія».

«Ми з тобою — два полярні світи, що зіткнулися в точці нуль...»

Анна відкинула голову на підголовник і заплющила очі.

— Гарна пісня, — прошепотіла вона. — Про нас. Тільки у нас не диско, у нас індастріал.

Вони звернули на міст КРЗ, залишаючи центр позаду. Псел унизу блищав чорним глянцем, іще високий, але вже не такий шалений, як учора. Вони їхали в бік Баранівки, до Блакитних озер. Туди, де місто закінчувалося й починався ліс — густий, сосновий, що пах смолою й вічністю.

Максим вів машину обережно, об'їжджаючи ями, які після зими стали схожі на вирви. Він дивився на дорогу, але краєм зору бачив профіль Анни. Вона дивилася у вікно, і на її обличчі застигав дивний вираз — суміш цікавості й прощання. Вона запам'ятовувала. Вона «фотографувала» очима цей пейзаж: покосилі паркани приватного сектора, дим із труб, руду собаку, що бігла узбіччям.

«Коли ти знаєш, що бачиш щось востаннє, зір набуває жахливої різкості. Ти помічаєш кожну тріщину на асфальті, наче це лінії на долоні коханої людини».

Вони зупинилися на околиці, там, де асфальт обривався, переходячи в ґрунтівку, що вела до озер. Тут було тихо. Та сама дзвінка тиша, якої так боявся Максим, тут, серед сосен, здавалася не загрозою, а благословенням.

Вийшли з машини. Повітря було холодним і смачним, наче ключова вода. Небо тут справді здавалося ширшим — величезне блакитне склепіння, не підперте багатоповерхівками.

Вони пішли до води. Озеро було сковане льодом, але біля берега вже проступила темна кайма талої води.

— Знаєш, — Анна порушила мовчання першою. Вона говорила, дивлячись на далекий берег, де темнів ліс. — У Майнці теж є річка. Рейн. Він величезний. Там по набережній їздять велосипедисти в яскравих шоломах. Там чисто, Максе. Там ніхто не клеїть скотч на вікна навхрест.

Максим дістав цигарку. Він кинув курити три роки тому, але останніми днями знову почав.

— І що ти там робитимеш? Крім того, що будеш у безпеці.

— Я житиму, — вона повернулася до нього. В її очах хлюпоталася відчайдушна спроба виправдатися. — Я працюватиму в клініці, де є МРТ у кожному кабінеті, а не одне на весь район. Я купуватиму продукти, не дивлячись на термін придатності, щоб встигнути з'їсти до відключення холодильника. Я куплю собі пальто кольору кемел, яке тут, у цьому бруді, убилося б за два дні.

Вона говорила швидко, збивчиво, наче намагалася продати йому цю картинку. Або самій собі.

— Це звучить як рай, — кивнув Максим, випускаючи дим. — Стерильний, зручний рай для втомлених душ.

— Не смій мене засуджувати, — її голос здригнувся. — Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, я не відчуваю себе зрадником кожного разу, коли уявляю це чисте пальто? Але я хочу жити, Максиме! Просто жити, а не виживати. У мене одне життя, і воно витікає крізь пальці, поки я сиджу в підвалі.

Максим підійшов до неї. Він узяв її за плечі — жорстко, через пуховик.

— Я не засуджую тебе, Аню. Я пишаюся тобою. Чесно. У тебе вистачило сміливості вибрати себе. У більшості людей цієї сміливості немає, вони просто пливуть за течією, як те сміття в Пслі.

— А ти? — вона подивилася йому прямо в зіниці. — Чому ти не хочеш вибрати себе? Ти ж можеш. У тебе є «білий квиток» по зору, ти інженер, мову знаєш краще за мене. Чому ти вибираєш залишатися тут, латати ці чортові дроти, які завтра знову порвуть?

Це було головне запитання. Запитання, що стояло між ними стіною всі ці дні.

Максим відвернувся. Він дивився на лід, на якому хтось палицею подряпав слово «ЛЮБОВ», але буква «В» вже розтала, перетворивши напис на безглуздя.

— Тому що якщо я поїду, Анно, темрява переможе. Не фігурально. Буквально. Вчора, коли ми запускали підстанцію, до мене підійшла бабуся. Живе в будинку навпроти. Принесла банку консервованих помідорів. Брудна, стомлена, в старій хустині. Вона сказала: «Дякую, синку, що дав світло. А то я думала, вже не побачу внуків по відеозв'язку».

Він замовк, ковтнувши клубок у горлі.

— Мій «вибір себе» — це ось ці помідори, Аню. Це знання того, що я тут потрібен. Не абстрактній батьківщині, а ось цій конкретній бабусі. Якщо я поїду в Майнц, я буду ситим і в теплі, але я відчуватиму себе... дезертиром. Я не зможу носити пальто кольору кемел, знаючи, що тут хтось сидить у темряві, бо не знайшлося нікого, хто з'єднає два дроти.