Гул трансформаторів

Ранок почався не з кави, а з вібрації. Телефон Максима, що лежав на прикроватній тумбочці, задзижчав о 04:15. Звук був мерзенним, наполегливим, схожим на свердло стоматолога, що пробивається крізь вату сну.

Анна прокинулася миттєво. Звичка лікаря: дзвінок у позаурочний час завжди означає катастрофу. Вона сіла в ліжку, кутаючись у ковдру. В кімнаті було холодно — батареї на Кондратьєва до ранку остигали, нагадуючи про крихкість комунального раю.

Максим схопив трубку до того, як екран встиг освітити кімнату.

— Так. Що? — Його голос був хриплим, безжально тверезим. — Де? Підстанція «Північна»? Масло витекло? Зрозумів. Так, збираю бригаду. Буду за двадцять хвилин.

Він скинув виклик і сів на краю ліжка, розтираючи обличчя долонями. У темряві Анна чула, як він дихає — важко, розмірено, наче накачує легені киснем перед зануренням на глибину.

— Що трапилось? — тихо запитала вона, торкаючись його спини. Шкіра була гарячою і сухою.

— Аварія. Велика. На Курській вибило трансформатор. Пів міста зараз прокинеться в темряві.

Він встав і почав одягатися. Рухи були автоматичними, відточеними роками нічних виїздів. Термобілизна, щільні джинси, фліска, важкі робочі черевики. Він перетворювався з теплого, сонного чоловіка, якого вона обіймала п'ять хвилин тому, на функцію. На інструмент. На «інфраструктуру».

— Це надовго? — дурне запитання, але вона мусила його поставити.

Максим завмер, застібаючи куртку.

— Не знаю, Аню. Там... там усе складно. Може, доба. Може, двоє. Не чекай мене до вечері.

Він підійшов до неї, нахилився й швидко поцілував у чоло. Поцілунок був жорстким, з присмаком зубної пасти й тривоги.

— Ключі у тебе є. Їжа в холодильнику. Якщо буде гучно — іди в коридор. Ти знаєш правило.

— Я знаю правило, — відлунням відгукнулася вона.

Двері вдарили. Клацнув замок. Анна залишилася одна в квартирі, яка ще зберігала його запах, але вже починала стрімко остигати без його присутності.

«Коли чоловік іде на війну — навіть якщо ця війна ведеться не з автоматом, а з гайковим ключем проти ентропії — жінка залишається не в порожній квартирі, а у вакуумі, де кожен звук здається провісником біди».

Перші дванадцять годин минули в режимі очікування. Анна намагалася бути раціональною. Вона лікар, вона вміє чекати. Вона заварила каву, знайшла на кухні ганчірку й вимила плиту, яку Максим, здається, не мив із моменту заселення. Це було жалюгідне, майже смішне дійство — наводити затишок у домі, який за п'ять днів перестане бути її домом. Але руки мусили щось робити.

Вона дивилася на дві зубні щітки в склянці. Синя й червона. Вони стояли, торкаючись щетиною, наче цілувалися. Анна відсунула свою червону щітку подалі. Дистанція. Їй знову була потрібна дистанція.

Ближче до обіду місто почало гудіти. Це був не гул машин, а гул відсутності електрики. Вікна виходили у двір, і Анна бачила, як темніють очниці сусідніх будинків. Світла не було ніде.

Вона спробувала зателефонувати Максиму. «Абонент поза зоною доступу». Звісно. Він у бетонному бункері або в полі, серед покрученого металу й електромагнітних полів.

У квартирі стало нестерпно тихо. Тиша давила на вуха, заповнювала легені в'язкою субстанцією страху. Анна увімкнула свій плейлист, але батарея телефону танула. Вона знайшла старий радіоприймач Максима на підвіконні. Покрутила коліщатко. Крізь тріск пробилася хвиля місцевого радіо.

Грала Vivienne Mort — «Пташечка».

«Ой, лети, пташечко, там, де не так тяжко...»

Анна вимкнула радіо.

Ніч минула в напівмаренні. Анна повернулася в квартиру, але не змогла заснути. Світла не було. Тепла теж — насоси котелень зупинилися без напруги. Квартира вимерзла до +14.

Анна надягла на себе два светри Максима. Вона сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру, й гіпнотизувала телефон. 02:00. Немає зв'язку. 04:00. Немає зв'язку.

У тиші квартири їй здавалося, що вона чує гул трансформаторів. Низький, вібруючий звук, від якого луснуть судини в очах. Вона уявляла Максима: ось він лізе на опору, ось бере в руки кабель під напругою...

«Очікування — це найжорстокіша тортура, вигадана людством. Вона не вбиває тебе одразу — вона відрізає від твоєї надії по маленькому шматочку, доки не залишиться тільки голий скелет відчаю».

Вранці другого дня вона не вийшла на вулицю. Сил не було. Вона лежала на ліжку Максима, вткнувшись носом у його подушку. Запах його волосся майже вивітрився, і це лякало більше за все.

Вона згадала, як вони гуляли біля розлитого Псла. «Вода спаде, і залишиться тільки бруд». Ні, Максе. Не залишиться бруд. Залишиться порожнеча. Розміром із цей проклятий Всесвіт.

Вона встала й підійшла до вікна. По двору їхала 13-та маршрутка. З її відчиненого вікна долинав бит DK Energetyk — трек «Енергосистема».

«Енергосистема, система нервова, натягнуті струни, розірвана мова...»

Анна зачинила вікно. Символізм цього міста вже не викликав іронії. Він викликав нудоту.

Ближче до вечора другого дня, коли сутінки знову почали згущуватися в кутках, дали світло. Лампочка в коридорі кліпнула й загорілася рівним жовтим світлом. Холодильник радісно заревів.

Анна не зраділа. Світло означало, що аварію усунули. Значить, він має зателефонувати. Або прийти. Якщо живий.

Минула година. Дві. Телефон мовчав. Анна почала збирати речі. Не в Майнц. У лікарню. Вона вирішила: якщо він не оголоситься за тридцять хвилин, вона піде пішки до всіх травмпунктів міста. Вона переверне всі морги.

О 21:15 у замку повернувся ключ.

Анна завмерла посеред коридору, стискаючи в руках свій медичний рюкзак.

Двері відчинилися повільно, важко, наче важили тонну. На порозі стояв Максим.

Він був чорним. Буквально. Його обличчя, руки, куртка — все було вкрите шаром жирної кіптяви й масла. Очі на цьому чорному обличчі світилися червоним запаленим вогнем. Від нього пахло гаром так сильно, що Анні перехопило подих. Пахло озоном, паленим пластиком і потом.