Псел виходить з берегів

Лютий у Сумах настав не за календарем, а за настроєм води. Після тижня сухих морозів і колючого вітру в місто прийшла різка, майже зрадлива відлига. Це було не те лагідне тепло, що обіцяє весну, а важка, сира задуха, від якої запотівали окуляри й ниділи старі переломи. Сніг, ще вчора здавалося надійною бронею, що приховувала шрами асфальту, перетворився на сіру кашу, яка чавкала під ногами, як голодна тварина.

У них залишалося вісім годин. Поїзд номер 78 відправлявся о 19:00.

Максим і Анна йшли вулицею Героїв Сумщини в бік міського парку. Вони йшли мовчки, намагаючись не торкатися одне одного рукавами курток, наче будь-який фізичний контакт міг спровокувати коротке замикання в системі, що працювала на межі.

Місто виглядало хворим. Фасади будівель, просочені вологою, потемніли. Повз пронеслася маршрутка — старий жовтий «Богдан» із табличкою «№4». Він був забризканий брудом по самий дах, і крізь мутні стекла ледь вгадувалися силуети пасажирів. З прочиненого вікна водія, перекриваючи шум мотора, рвалася музика. Це був SadSvit — трек «Касета».

«Ти закохався в мої шрами, я закохалась в твої сни...»

Синтетичний, холодний ритм пост-панку вдарив Максима по нервах. Він скривився. У цьому місті саундтрек завжди підбирався з лякаючою точністю, наче у Всесвіту був свій диджей-садист.

— Зайдемо в парк? — запитав він, коли вони порівнялися зі стадіоном «Ювілейний».

Анна кивнула. Вона ховала підборіддя в його шарф — той самий, який він насильно намотав на неї при виході, помітивши, що у неї немає свого.

— Хочу до річки, — глухо сказала вона. — Кажуть, шлюзи відкрили. Вода піднялася.

Вони спустилися слизькими сходами в парк Кожедуба. Тут було порожньо. Зазвичай у таку погоду тут гуляли собачники або мами з колясками, що ловили рідкісні хвилини тиші, але сьогодні парк здавався зоною відчуження. Старі атракціони стояли нерухомо. Колесо огляду, що застигло багато місяців тому, нагадувало величезний циферблат годинника, у якого вкрали стрілки.

«Час в очікуванні розлуки не тече — він капає, як вода з пробитої труби, повільно затоплюючи підвал твоєї свідомості крижаною тривогою».

Вони вийшли на набережну. Те, що вони побачили, змусило їх зупинитися.

Псел збунтувався.

Річка, зазвичай спокійна й лінива в межах міста, перетворилася на темного, бурхливого звіра. Вода була кольору антрациту й гудрону. Вона неслася з лякаючою швидкістю, закручуючи вири біля бетонних опор мосту. По поверхні пливло сміття: уламки гілок, порожні пластикові пляшки, шматки пінопласту — все те, що зима ховала під снігом, тепер вилізло назовні.

Вода вийшла з берегів, поглинувши піщану смугу пляжу й діставшись пішохідних доріжок.

— Дивись, — Анна вказала рукою на затоплену алею. — Наша лавка.

Лавка, на якій вони сиділи всього три дні тому (хоча здавалося — в минулому житті), тепер стирчала з води лише спинкою. Чорна вода омивала дерев'яні рейки, і Максиму здалося, що лавка намагається вдихнути, але річка невблаганно тягне її на дно.

— Стихія, — пробурмотів він. — Їй байдуже до наших графіків.

— Це не стихія, Максе, — Анна підійшла до самого краю води, ризикуючи замочити черевики. — Це істерика. Річка просто не витримала. Їй стало тісно в берегах.

Вона стояла спиною до нього, і він дивився на її вузькі плечі, обтягнуті пуховиком. Він думав про те, що всередині нього зараз відбувається те саме. Його почуття до цієї жінки, які він так старанно упаковував у контейнери «логіки», «обов'язку» й «здорового глузду», прорвали греблю. Вони затоплювали його легені, заважаючи дихати.

Максим зробив крок до неї. Йому шалено, до болю в щелепах, захотілося схопити її, розвернути до себе й сказати те, що крутилося на язиці всі ці дні.

«Залишайся».

Одне слово. Сім літер. І все зміниться.

Він міг би сказати: «Залишайся. Ми знайдемо спосіб. Я звільнюся, ми поїдемо разом через місяць». Або: «Залишайся. Плювати на війну, плювати на кар'єру в Майнці. Без тебе це місто — все одно що цей парк без людей: декорації».

Але він мовчав. Він дивився на бурхливу воду й розумів, що сказати «залишайся» — це найегоїстичніший вчинок, який він може здійснити.

«Просити когось розділити з тобою небезпеку — це не любов. Це спроба використати іншу людину як живий щит від власної самотності».

Анна обернулася. Її очі були вологими — чи то від вітру, чи то від сліз, які вона не дозволяла собі пролити.

— Про що ти так голосно мовчиш? — запитала вона.

— Я думаю про фізику, — збрехав Максим. — Про гідродинаміку. Якщо тиск перевищує норму, систему розриває.

— Ми — система? — вона гірко усміхнулася.

— Ми — аварійна ділянка.

Повз них по річці проплила велика, розлапаста гілка. На ній, дивом утримуючись, сиділа ворона. Птах не відлітав, наче змирився з тим, що течія несе його в невідомість.

— Знаєш, чого я боюся найбільше? — Анна раптом схопила його за руку. Її пальці, холодні навіть у рукавичках, стиснули його долоню з відчайдушною силою. — Я боюся, що коли я сяду в цей поїзд... вода спаде.

— В якому сенсі?

— Я боюся, що все це — наші розмови, ночі в коридорі, цей надрив — це просто паводок. Адреналін. Ми тримаємося одне за одного, як ті, що тонуть, за уламок. А коли я поїду, річка повернеться в береги. Ти повернешся до своїх серверів, я — до німецьких протоколів лікування. І виявиться, що під водою нічого не було. Тільки мул і бруд.

Максим відчув, як усередині нього щось обірвалося.

— Ти вважаєш це мулом? — тихо запитав він. — Те, що між нами?

— Я не знаю, Максиме! — вона мало не вигукнула це, перекриваючи шум води. — Я нічого не знаю! Я лікар, я звикла працювати з фактами. А тут немає фактів. Є тільки страх і... і бажання вчепитися в тебе й не відпускати. Це нормально? Чи це патологія воєнного часу?

Він притягнув її до себе. Різко, грубувато. Вони стояли на краю затопленої доріжки, і носки їхніх черевиків вже були у воді.